Коли брат мого чоловіка розлучився і повернувся до матері без копійки у кишені, та вирішила сину своєму допомогти. Нам вона одразу сказала що ми все маємо, у нас сім’я хороша, а от Олександру не пощастило.

Все що мала Інна Володимирівна переписала на старшого сина. А мала вона не мало: у селі дві хати із землею – свою і материну. На додачу у свекрухи у власності 8 га землі. Все відійшло старшому сину, так, як він мав нещасливу долю.

Звісно, мій чоловік дуже переймався тим, що мама так вчинила. Ми хоч і живемо в місті, хоч маємо свою квартиру і ні земля, ні будинки у селі нам не потрібні, але чисто по-людськи образливо.

Життя продовжувалося, Олександр жив біля матері. Три роки він був сам, аж доки його колишня дружина не приїхала до нього миритися. Чого завгодно ми очікували, але не того, що той одразу розстане все пробачить і поїде з нею у місто.

Свекруха влаштувала тоді дуже негарну сцену: ставала на коліна, просила у сина залишитися, не робити цієї помилки, але той не послухав.

Після того як він поїхав свекруха не могла прийти у себе. Я мусила з міста приїхати до неї адже саму залишати в такому стані ми її побоялися.

Все те було 10 років тому нині моя свекруха уже жінка літнього віку. Вона насилу пересилається по хаті. До магазину ходить сусідка, сусідка заносить в хату дрова і воду, якщо потрібно. Звісно не безкоштовно. Ми з чоловіком оплачуємо її послуги.

А нещодавно, моя свекруха у стаціонар злягла. Там з нею все та ж сусідка, адже я не можу залишити малих дітей і бути поруч. Більше нікому, бо ж друга невістка за кордоном разом із старшим братом мого чоловіка.

— Ти вже попередила шефа про те, що звільняєшся? – каже мені чоловік нещодавно. – Я думаю, ми свою квартиру здамо, аби були гроші на життя, а я в селі десь на роботу влаштуюсь. Будемо жити поки біля мами. Звісно, тобі буде не просто, але ви завжди ладнали, тож доглядати тобі буде трішки легше.

Мені аж млосно стало від тих його слів. Де я, де свекруха, де догляд за лежачою людиною? Як у його голові те все поєдналось раптом?

Кажу, що роботи не буду покидати. Пояснюю, що діти мають садок, я освіту і гарну посаду. Так, не хапаємо із неба зірок, але й не з останнього десятка. Чого раптом життя із ніг на голову перевертати?

— Тому що от так склалось і того потребують обставини. А хто крім нас? То моя мама, як ти можеш узагалі про роботу згадувати зараз, якщо вона там лежить?

— Хай іде і доглядає той, кому відійшло все, що мала свекруха,- кажу. – Я твою маму люблю і поважаю, але своє здоров’я не кластиму тільки тому, що твій брат за кордоном. Хочеш – гляди. У нас із дітьми інше життя. Чому б людину не найняти, у чім питання?

Та от чоловік принципову позицію зайняв: що б не було, а то мама, а він син. Оскільки він чоловік, то глядіти буду я, а він буде гроші заробляти. Крапка.

Вчора свекруху виписали і мій чоловік повіз її у село. Мені на роздуми дав три дні – якщо не приїду, то кінець нашому шлюбу.

Тобто я повинна або поїхати, або офіційно стати самотньою жінкою. Для себе вирішила, що оберу другий варіант. Не буду ні про будинки, ні про землю, ні про справедливість говорити. Мені інше у голові: чого я?

От чого чужа у сім’ї людина повинна брати на себе таку ношу? Я свекрусі ніхто, стороння людина по-суті. Я буду доглядати. якщо так складеться, але свою маму, свого тата. Свекруха хто мені?

Я не впевнена, що як що з татом моїм буде, то чоловік побіжить і скаже, що він буде із ним, бо він чоловік і то не жіноча справа. Намалювали таку картину? Десь таке було?

Ну от тепер поясніть мені, чим варіант бути самотньою і незалежною гірший від того, де я у шлюбі, але доглядаю чужу людину?

Цікаво, як багато жінок на моєму місці погодились би на таке?

Головна картинка ілюстративна.