Коли через тридцять років тато став у мене на порозі. То я забула всі слова, які колись мама казала. Я була певна, що переді мною інша людина, яка вивчила уроки від своїх вчинків, якби ж я знала

Мама була певна, що тато йшов на моє вісімнадцятиліття спеціально.

– Дочекався, коли платити не треба, – підтверджувала її здогадки й бабуся.

Бабуся ніколи не вважала зятя вправним господарем, адже ми жили в її хаті, яка давно потребувала і нового даху, і нових вікон, і дверей, і ремонту. Тато не заробляв багато. Та й в ті часи всі менше-більше однаково заробляли, чи ти вчитель, чи ти двірник. Я була єдиною донькою, але від того не була ні краще одягнена, ні краще нагодована. Все, що з городу і те, що мама змогла дістати. А батько й наче був, а наче й ні.

І ось він пішов. Мене заділо тільки те, що він це зробив на моє день народження і я була певна, що він ще й так задумав аби мені нічого не подарувати.

Життя наше продовжилося. Мама вдруге вийшла заміж, у мене з’явилася зведена сестра і вітчим. Далі я пішла вчитися, вийшла заміж, у мене було двоє діток і жили ми з чоловіком у місті.

Проте, коли мамі стукнуло сімдесят п’ять, то вона попросила мене переїхати до неї. А я й була рада, чесно кажучи, бо в місті хай вже діти живуть, а мені вже того гамору й не хочеться.

Отак ми з чоловіком і переїхали в село та взялися за бабусину хату. Чоловік оглянув і сказав, що легше її завалити, ніж відремонтувати і ми наважилися збудувати нову на подвір’ї.

Для цього я поїхала за кордон, а чоловік будував.

Виросла наша хата, мови писанка, мама сказала, що мусить в ній пожити, бо аж серце їй радіє. І ось так ми звели дім на два поверхи в надії, що діти до нас приїздитимуть з онуками.

Мами не стало і мені було дуже важко це пережити, тішило, що я була поруч в ті дні. Але їхати все одно прийшлося аби умеблювати повністю хату, а там далі заживу.

І ось в цей момент і став на порозі батько. Я думала йому багато що сказати. але я бачила який він немічний і подумала, що я ж християнка і життя його саме покарало.

– Діти мене з хати вигнали, коли матері їхньої не стало. Сказали, що я їм не рідний. Я не мав куди подітися. Приймеш мене?

Я прийняла, подумала, що так буде правильно. Поїхала на заробітки, але совість мала неспокійну, часто до чоловіка телефонувала, але він запевняв, що з тестем все просто чудово.

Аж тут мені сестра зведена телефонує:

– Їдь додому! Вони тобі не кажуть, але все з хати повиносять, як ти ще там на рік залишишся.

Я не розуміла про що вона каже, я ж телефоную, я ж бачу, що все у них добре.

Коли я приїхала, то очі забула… Що з моїм чоловіком стало? По телефону того не було видно.

– То батько твій, – каже сестра, – часто його бачила, як шкандибав у генделик. От його й привчив. А що чоловікові робити, коли жінки нема біля боку? Так що до роботи.

Що я там влаштувала – то один Бог знає.

– Я тебе в дім пустила, а ти мені так віддячив, – сказала я батькові.

– А що таке? Я нічого поганого не робив. Він не маленький…

Я йому вказала на двері, а чоловік за кілька місяців прийшов до себе. Я вже нікуди не їхала, нащо мені ті заробітки, коли я вмить можу все втратити?

Але ні-ні та й прокидається в мені совість, що я батька отак попросила. Як мені позбутися цього відчуття, як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page