Коли чоловік прийшов до мене і сказав, що закохався в іншу жінку, то я не повірила вухам. Як він може закохатися? Я ж думала, що його серце навіки належить лише грошам і він щасливий виключно тоді, коли їх перераховує.

Мене видали заміж на інше село, мачуха постаралася, а я вирішила їй не перечити, бо й так не солодко мені було з нею. То не так дітей її няньчу, то не те з’їла і не так випрала. Думала, що подалі від неї буду мати хоч трохи право голосу.

Де ж я знала, що вона наче навмисно мені жениха вишукувала такого, що ніхто про нього й доброго слова не сказав.

– А надумала мачуха таке тоді, коли я закінчила школу та надумала просити в батька піти вчитися в місто.

– Ще чого!, – взялася вона в боки, – я дітям маю за які гроші купити одягнутися і обутися, бо ця захотіла вчитися. Навіть, Степане, не думай їй і гривні дати, бо я тобі кажу.

Батько не смів перечити Марті, а я любила батька і не хотіла аби йому жінка потім капала на мозок.

Хоча, як так подумати, то я від батька любові й не знала, просто мені самій було дуже треба когось любити, коли мами не стало. От і перевела всю свою любов на нього, а він виявився байдужим, бо мав би вже розуміти, що він за дитину відповідає.

Марта ж виявилася жінкою, яка вміє рахувати послуги і вона вважала, що тепер батько їй винен до кінця своїх днів покору і послух, як і я.

Тому вона й наполягла аби я йшла заміж, а не вчитися і знайшла мені Макара, йому було тридцять два роки, удівець без дітей.

– Багач, – хвалилася вона перед батьком черговою послугою, яку йому робить, – я все про нього вивідала.

Коли я прийшла туди жити, тоді й до мене дійшло, чому Макарової дружини так рано не стало. Там була така господарка, що на неї треба було четверо робітників. А це все робили ми обоє.

Ні, він не сидів і мені не давав присісти. Разом на полі, разом до корів, разом сіно робити, разом картоплю садити. Винятки були, коли я йшла їсти готувати, то тоді Макар відпочивав, перераховував гроші, записував, що куди буде дівати, що купувати на весну, що на осінь, на посів, на годування…

І отак я прожила сім років з ним, вірніше, відбатрачила без жодного доброго слова, бо ніякої мені відплати не було у чоловіка. я не мала мати гарного одягу, бо нащо це заміжній жінці, я не мала гарної зачіски, бо навіщо це заміжній жінці, я не мала косметики, бо навіщо це заміжній жінці.

Я мала новий одяг лише тоді, коли старий вже геть розлазився, тоді Макар їхав зі мною в місто і торгувався за кожну річ бодай на гривню, але щоб спустили, а потім тим ще й пишався.

– Бачиш, гривня до гривні і є вже чим заплатити за проїзд.

Проте, з кожним роком чоловік був мною все більше і більше невдоволений, хоч економив на мені тисячі гривень.

– Що це ви мені за жінку підсунула, – казав він Марті, коли вони приходили до нас на празник, – Вже який рік, а дітей нема!

Марта тоді зикала на мене, мовляв, чому ти вічно така, що ніяк тобою не послужишся.

І от в такому моєму сірому житті засяяв промінчик надії – чоловік закохався! І я мала скористатися тим, бо інакше я повернуся до мачухи жити.

– Якщо хочеш аби я пішла, то маєш мені дати відпускні, бо інакше я за кожну копійку чіплятимуся, а ти знаєш, що я теж вмію рахувати і знаю, скільки ти заробив і з молока за рік, і з свиней, і з курей, скільки за паї взяв.

На моє щастя, Макар мені дав круглу суму і я змогла поїхати в місто, орендувати невеличку кімнатку і таки піти вчитися, хай і в двадцять п’ять.

Я поїхала ще далі від батьківського дому і ні разу не далася чути, мені було все одно як живуть ті люди, а у мене все склалося: чоловік і двоє дітей, яких я дуже люблю.

Але знаєте, що мені інколи зринає в пам’яті з минулого? Це слова Макара:

– Я від тебе такого не сподівався!

Знаєте, можна роки чекати і таки вхопитися за соломинку і в цьому немає нічого поганого, гірше, коли ти настільки зневірюєшся, що коли бачиш вільний шлях і не втікаєш. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота