А я ще візьми і фігуру стратила, бо ж двоє дітей ця фігура подужала, волосся посивіло, бо ж думаю, як їх ростити на орендованій квартирі і краса десь ділася. Ну, вона взагалі не довговічна, а, коли ти не висипляєшся і нормально не харчуєшся, бо смачненьке чоловікові і дітям, то її й не втримаєш.
І отак я стояла посеред орендованої квартири з облізлими шпалерами з роззявленим ротом.
– Я поживу для себе, бо життя моє не має минати з такою, як ти! Меркантильна, заздрісна і приземлена! Прощай!
Я вже хотіла розридатися, але згадала, що в магазин мала забігти. А там якраз акція на курятину, далі в інший магазин, бо акція на пластівці, далі на гуманітарку, щоб дітям щось купити, потім забрати меншого з садочка, приготувати поїсти, зробити з донькою уроки. Вже ввечері дам волю почуттям.
Доки отак накрутилася, а ще виявилося, що треба виріб в садок і випічку на ярмарок в школу, то я просто впала на ліжку і заснула таким міцним сном, як давно не висиплялася.
Зранку мене знову мучили думки, як жити далі, адже у мене нічого немає – квартира орендована, на роботу я так і не вийшла після інституту, бо одна дитина за іншою і так десять років пролетіло. Кому я треба тут, якщо конкуренція така висока, а досвіду у мене ніякого.
Я не якась там спеціалістка. Звичайна собі людина…
Зателефонувала мамі і все їй розказала, а вона у мене така, що завжди знайде добре слово:
– Ну нарешті, хоч так від нього звільнилася!, – вигукнула вона, – Я скоро буду!
Приїжджала мама справді рідко, бо чоловік вважав, що вона на мене погано впливає.
– Ось звідки ці думки про краще життя, то тобі мамця в голову вкладає!
А мама й справді не церемонилася, коли приїжджала.
– А що це ти, зятю, не можеш вже оті шпалери переклеїти? Висять відколи я пам’ятаю.
– Хата не моя і я тут нічого робити не планую.
– Не твоя, але ж тут твої діти живуть.
– І що? Мене все влаштовує, а як вас ні, то самі й клейте.
І так було на все, від того, що кран капає, до того, що диван вже всі пружини виставив.
– Не моє!
На своє Саша заробити чи то не міг, чи не хотів. А гроші мені давав з таким виглядом, наче я який колектор!
Отож, мама приїхала і сказала:
– Йди на роботу, а я з дітьми буду тобі помагати.
– Мамо, але тут мала зарплата, може, я поїду за кордон? Щоб одразу заробити копійку?
На тому й погодилися. Мама забрала дітей до себе, бо вона ще працює і тато теж на роботі, але раду собі дали.
Я поїхала за кордон і просто зранку до ночі працювала, бувало, що я робила по шістнадцять годин, але знала за що.
З чоловіком розійшлася і він платить аліменти на двох дітей. Копійки, як я кажу, але він це так подає, наче я у нього останнє забираю.
– Дивися яка, вже заробила, відомо як, собі на хату, а від моїх грошей як та п’явка не може відсмоктатися! Яка була така й лишилася! Добре, що Бог дав мені розум від неї піти!, – розказує він усім.
А мені інколи навіть хочеться забути, що я з ним жила стільки років і для чого? Що то таке відбувається незбагненне. Що наче виходиш за коханого, а він потім отак перетворюється на людину, яку ти й близько знати не хочеш. Я не можу собі пояснити, як я могла з ним жити і в такому відношенні. Тут деякі кажуть, що як я така хороша та добра була, то чого собі такого чоловіка вибрала, мовляв, правди ніхто не знає. А я думаю, що того й так жила. Постійно поступаючись, що хороша, що жаліла, що намагалася творити затишок в тому, що було, що вся виверталася аби на ті гроші прожити і чоловік знову став тим. Яким був колись, до одруження. Скажіть, що не так?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
