Свекор мав характер важкий аби не сказати гірше. Вставав він о п’ятій годині, шаркав ногами по підлозі, гупав, кашляв і гримав дверима. Я прокидалася і вже не могла заснути, але вставати о такій порі, бо треба випустити кури – я ж не підліток, а поза сорок і я теж маю якесь розуміння нормального.
Коли о сьомій годині я заходила на кухню, то свекор вже бубнів, що я допізна свічу світло, а потім зранку не можу встати та приготувати чоловікові свіже поїсти.
Я мовчки в цій атмосфері п’ю каву і думаю про те, якою ж святою була моя свекруха. Треба буде понести їй свічку.
Готую яєчню для Миколи і свекра, але той каже, що не їсть сьогодні м’ясного, бо у нього піст.
Робити по господарству є що, але у свекра лише кури, тому вирішую залучити його до прибирання в хаті аби відволікти його від думок.
Надибуємо на старий альбом і той з цікавістю і жалем переглядає фото на яких він бравий вусатий моряк, а тут наречений, далі батько, дідусь.
– Вже аби ви мене не фотографували, – каже мені, – Не хочу мати фотографій без Марії.
Я відвертаю голову, як би мені хотілося аби мій Микола так само не хотів нікого іншого, крім мене після стількох років разом.
Але моє замилування швидко проходить, коли сідаємо обідати. Бо все у мене несмачне, не таке як в Марії і ще й наварено багато, хто то буде їсти?
– В мене нема свині аби вона їла, – бурчить він, – ще й пересолила ти.
Що на таке можна сказати? Я люблю справді посолити, але він вже точно перебільшує, бо воно до смаку посолене, а не пересолене.
– Що я маю пити? Ти не можеш зварити компоту?
– А води не нап’єтеся?
– Я хочу компоту.
Далі показує що і де клала Марія і це не можна рушати, одяг нехай висить в шафах.
– Може, ще ти будеш ходити, – каже мені.
Далі довго бубнить, що виховував сина на газду, а тепер що? Найгірша господарка на селі без свині і корови, навіть козу і то неспроможний він тримати. А все через нас. Бо ми нічого не хочемо, лиш на балконі жити та гроші фітькати по магазинах.
– То ми з Марією були газди – корова і телиця були у нас, дві свині, індики, качки, кури, гуси, два пси і котів вже не порахую. А тепер що? Ти навіть не вмієш доброго огірка закрити, аби на зиму мати.
Ну, це вже несправедливо, але я мовчу, бо ж не буду я з ним сперечатися про такі речі.
Не оминає і наших дітей, яких ми не привчили в село їздити до діда і баби, щоб допомагали та повітрям свіжим дихали, а все в тому місті душному сидимо і всі бліді та під очима чорно.
І оце бу-бу-бу зранку до ночі з перервою на обід мені доводило одне-в цього чоловіка купа енергії і він має її кудись діти. Бо як вона буде спрямована на нас з чоловіком, то чекайте нервового зриву.
– Тату, – кажу йому, – Ви праві, давайте будемо тримати козу, може якраз буду я здоровіша.
– Аякже, то козине молоко від усіх недуг найкращі ліки, – погодився той радо,- а де молоко, то там треба вже й свиню тримати, а для свині треба більше посадити картоплі.
– Ні-ні, – спинила його я, – давайте почнемо з маленького, а там видно буде…
Де ж я знала, що свекор розведе п’ятеро кіз і цапа триматиме? На оборі жодної квітки і живої щепки, зате він кожного дня жене їх всіх пасти і вже має на кого вилити своє незадоволення. Ми приїжджаємо допомагати, хоч чоловік і бурчить, що хоче перепочинку, але я тільки цитькаю. Кози – то лиш пів плану, бо далі в мене на меті звести його з кимось. А тоді вже нам зовсім легше стане.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
