Коли дійшла черга свекрусі дарувати нам подарунок, та вийняла телефон і підійшла до нашого столу. Гості здивовано перезирались, бо ж ніхто не міг зрозуміти, що й до чого.
Мама ж чоловіка нам показала фото шикарного кутового дивану. Річ дорога 50 тисяч, а ще ж два крісла до нього йшли, то сума там під сто тисяч вийшла.
— В ресторан везти не стали, тож на днях заберете. Знаю, що вам такий подарунок нині дуже потрібен.
Ми тоді дуже дякували. В мене аж сльози на очі вийшли, бо ж у орендованому житлі у нас і меблів не було ще, а тут такий дар шикарний.
От тільки коли наступного дня мій чоловік поїхав із другом до батьків, аби той диван забрати, то повернувся із порожніми руками. Логіка у свекрів “залізна”. Диван є, але якби його у нас і немає.
Ой, хочу розповісти про одну ситуацію, яка досі не дає мені спокою. Що там казати, я чесно кажучи, не можу зрозуміти, як таке взагалі можливо.
Ми з чоловіком одружилися нещодавно. Весілля було невелике, у колі близьких. Орендували зал у ресторані, всього й було що 20 чоловік рідні.
На більше свято ніхто грошей не мав, адже обидві родини живуть скромно. Ми ж із чоловіком орендуємо квартиру маленьку, але нашу.
Коли ти молода сім’я на самому початку життєвого шляху, будь-яка допомога має велике значення. Тому подарунки від гостей сприймали з величезною вдячністю.
А тут свекор зі свекрухою заявили, що дарують нам на весілля великий комплект меблів: шикарний кутовий диван і два крісла. Річ дуже дорога, і головне — дуже потрібна!
Справа в тому що наша орендована квартира була зовсім без меблів, окрім старенького стола й ліжка, яке вже ледве трималося купи.
Ми з чоловіком, звісно, зраділи. Меблі — це не тільки зручно, але й практично. На весіллі свекруха навіть показала фото дивана. Виглядав він чудово: великий, зручний, у красивій оббивці, ідеально підійшов би до нашої квартири.
— У ресторан ми його, звісно, не потягнемо, — пожартувала вона. — Заберете після весілля.
Наступного дня чоловік вирішив усе організувати: запитати, коли й де забирати подарунок. Поїхав до свекрухи. І тут почалося те, що я навіть описати не можу без обурення.
Під під’їздом стоїть вантажне таксі, чоловік зайшов у квартиру, а свекруха і свекор:
— Та ми подумали, що поки нехай цей диван стоїть у нас. Він новий, гарний. Ти ж часто приїжджаєш у гості, от і лежатимеш на ньому.
Чоловік отетерів:
— Як це? Ви ж казали, що це нам подарунок!
— А ми й не відмовляємося, — спокійно пояснює свекруха. — Просто в орендовану квартиру таку дорогу річ віддавати ми не будемо. Що, як вона зіпсується? Як ви переїжджатимете, куди його потім дівати? А от коли купите собі власну квартиру, тоді й заберете.
Яка квартира? У нас із чоловіком спільна зарплата — 30 тисяч на двох! Ми тільки-но почали жити разом, і про власне житло поки навіть мови немає. Ми раді, що вистачає на оренду й елементарні витрати.
Чоловік ще раз до матері:
— Мамо, але ж це наш подарунок. Він нам потрібен справді. Ви ж знали, що ми без меблів.
А вона:
— Ну, Валя ж із тобою живе. Удвох на одному ліжку спите. І чого вам більше треба? Диван стоїть у нас, як домовлялися, а як буде треба — приїжджай і полежи. Це ж твій дім.
Уявіть собі! Подарунок вони залишили собі, а нас навіть не соромляться запрошувати приїжджати до них “полежати”. Це був наче холодний душ. Чоловік повернувся додому розчарований і обурений.
Ми довго обговорювали, як діяти. З одного боку, це їхній подарунок, і вони мають право робити, як хочуть. Але з іншого боку — як так можна?
Ну де таке бачили: показати гарну річ, обіцяти її, а потім залишити у себе? Та ще й виправдовувати це тим, що ми живемо в орендованій квартирі. Хіба так робиться? Ніби ми якісь безвідповідальні діти, які не вміють цінувати хороші речі.
Я намагалася взяти ситуацію до рук і подзвонити свекрусі сама. Думаю, може, як жінка до жінки поговорю. Але нічого не змінилося. Вона тільки повторила своє:
— Валю, це ж для вашого ж добра. Ми не хочемо, щоб диван зіпсувався чи з ним щось трапилося. Як буде у вас своє житло, то й заберете. Не ображайтеся.
Мені довелося проковтнути це “не ображайтеся”, але я ніяк не можу забути. Чоловік тепер взагалі уникає розмов із батьками — і це ще більше ускладнює ситуацію. Він ображений, я ображена, а його мама з татом поводяться так, наче нічого й не сталося.
А головне — диван той їм не потрібен! У них і без того меблів повна квартира. Просто, здається, вони вирішили нас “підтримати” у свій власний дивний спосіб.
Тепер я сиджу й думаю: що робити? Залишити це, змиритися?
Але оце відчуття несправедливості ніяк не покидає мене. Хочеться якось вирішити ситуацію, але як?
Головна картинка ілюстративна.
