Якщо чесно, ще пів року тому я була впевнена, що мені пощастило: люблячий чоловік з власним житлом, який мріяв про родину і дітей. Ми зустрічалися рік, я була певна, що знаю його, як себе, тому й погодилася вийти за нього заміж.
Коли зрозуміла. Що чекаю дитину, то Дмитро мене на руках носив, такі тішився. Він був уважним , навіть трохи надто правильним, я мала їсти вітаміни, гуляти, правильно харчуватися. Залюбки купував продукти і готував їжу, коли я не могла з ліжка встати, розтирав мені ноги, йшов за ліками чи кавуном в магазин.
Постійно питав, чи я не втомилась, чи не холодно, чи не шумно. Я тоді жартувала, що він охороняє мене, як кришталь.
А потім все змінилося настільки кардинально, що я очам не вірила.
Спочатку він почав затримуватися.
— На роботі аврал, — казав. — Потерпи трохи.
Я терпіла. Я взагалі вмію терпіти, якщо бачу сенс. Але потім з’явився запах. Не той різкий, очевидний, а ледь відчутний — ніби він намагався його сховати. Потім — дивні дзвінки ввечері. Він виходив на балкон або у двір. Говорив пошепки.
— Хто дзвонив? — питала я.
— Та з роботи.
І я знову вірила.
Останні місяці Дмитро почав гульбанити. Не щодня, але достатньо часто, щоб я перестала заспокоювати себе випадковістю. Він міг прийти веселий, а потім раптом замкнутися і лягти спати на дивані.
— Не хочу тобі заважати, — пояснював.
Я намагалася говорити з ним про те, що він веде себе неадекватно. Спочатку говорила зі свекрухою, але та нічого мені не порадила і не допомогла.
— Він останнім часом дивний, — сказала я. — Мене це турбує.
Свекруха лише розвела руками.
— Чоловіки всі такі.
Коли Діма був тверезий, то я заводила з ним розмову.
— Може, щось сталося?, – питала я його.
— Яно, не накручуйте себе. Вам зараз це не потрібно. Я сам розберуся.
І я знову лишилася сама зі своїми думками.
Того вечора Дмитро прийшов пізно. Веселий, аж занадто. Я мовчала. Він ліг спати майже одразу.
А потім задзвонив телефон.
— Яно, — голос свекрухи був напружений. — Де Дмитро? Я не можу до нього додзвонитися.
— Він вдома. Спить. Ледве прийшов.
Пауза.
— А він тобі сказав, чим усе закінчилося?
— Що саме?
— Нічого… — поспіхом сказала вона. — Нехай сам розповідає.
Вона поклала слухавку, а я так і залишилася сидіти з телефоном у руці. Що закінчилося? Де? Коли?
Я не спала майже до ранку.
Коли Дмитро прокинувся, я поставила запитання. Одне за одним. Він спочатку мовчав, потім зірвався.
— Мати сказала? — різко спитав. — От завжди так. Нікому нічого не можна довірити.
І він заговорив. Швидко, нервово, ніби боявся, що якщо зупиниться — не зможе продовжити.
Виявилося, що ще до нашого знайомства в нього був зв’язок. Короткий, але та жінка чекала від нього дитину. Він не уточнив чи вона йому говорила про те, що він має дитину чи ні, але далі вирішила, що батько має вкладатися фінансово в долю дитини і подала до суду. Батьківство встановили і ось чоловік має вже п’ятирічного сина.
— Я не був готовий, — говорив він. — Я взагалі не хотів тоді нічого серйозного. Вона мене обвела навколо пальця!
Він говорив про те, що щось вигадає і не буде платити великі аліменти, що головне я і наша дитина, а та жінка дулю з маком отримає, раз така хитра.
А я слухала тільки одне — як він говорить про власну дитину. Холодно. Злісно.
Саме тоді щось у мені обірвалося.
Я сказала, що мені зле, і зачинилася в спальні. Він стукав, вмовляв, обіцяв, що грошей вистачить, що все владнає.
А я лежала і думала: якщо людина так говорить про одну дитину, то як вона говоритиме про нашу, коли щось піде не за планом?
Вранці я зібрала речі. Поїхала до мами. Подала на розлучення. Дмитро не заперечував. Навіть здалося, що йому аж легше стало.
На аліменти я не подавала, не хотіла аби його думки про нашу дитину висіли над нею хмарою, адже думки дуже матеріальні, особливо, коли це рідна людина.
Діма був радий, я певна, але навіть добровільно нічого нашій доньці не давав. Мама мене переконувала не бути благородною, але я не хотіла, щоб у моє життя знову заходили він і його мати.
Лише через кілька років до мене приїхала колишня свекруха. Сказала, що хоче побачити онука. Насправді більше розповідала про те, як добре живе її син з тією ж жінкою. Яка в них чудова дитина.
Я слухала мовчки.
Коли вона збиралася йти, я побажала їм щастя. Вона подивилася на мене холодно.
— Погана ти, Яно. Я хотіла вас помирити. Не можна ж, щоб дитина росла без батька.
Я не знала що сказати, бо не розуміла, як її розповідь про щасливе сімейне синове життя могла мене змусити помиритися з ним? Що це за логіка така в цій родині?
