Коли молоденька вчителька української мови і літератури пішла в декретну відпустку, ми засмутилися. Вона була весела, добродушна, поблажлива до наших пустощів, навіть коли не виконаємо домашньої вправи, «не помічала» на контрольній, коли підглядаємо в підручник, робила такі довгі паузи під час диктанту, підвищуючи голос на останньому слові фрази, що не здогадатися про тире міг тільки дуже неуважний. А ще вона кожен урок проводила по-іншому: ми працювали і в парах, і невеликими групами, змагалися в написанні сенканів і асоціативних ланцюжків, «гронуванні», «кубуванні» і колах Венна.
У класі постійно панував робочий шум, що змушувало дирекцію заглядати в двері, чи вчителька на місці, бо ми то зсували, то розсували парти, як того вимагала та чи інша методика, і цим самим гуркотіли по головах молодших класів, що були під нами на першому поверсі. З нашими відмінниками, конкурсантами й олімпійцями молода філологиня працювала окремо, і два роки підряд наша класна еліта мала призові місця з олімпіади і різних конкурсів. Словом, веселі були уроки.
Любили ми нашу Уляну Антонівну не тільки як вчительку, але як стильну красуню. Дівчатками ми обговорювали її одяг, зачіску, взуття на високих підборах, а наші хлопці навіть закохувалися в неї. Ми тоді були семикласниками, коли Уляна Антонівна після інституту вперше переступила поріг нашого класу, так як наша попередня вчителька стала заступницею директора і відтоді тільки приходила на уроки нової вчительки, щоб потім хвалити її та наш клас.
Знайти заміну серед молодих спеціалістів дирекції не вдалося, тому покликали вчительку, яка вже кілька років була на пенсії. Казали, що вона також довго не погоджувалася через сімейні обставини, але все ж зважилася на неповне навантаження. Ми вже тоді були в дев’ятому класі, і звикати до нової вчительки не мали ніякого бажання. Більшість у нас були хлопці, ще ті бешкетники, які любили кожного нового вчителя випробовувати на міцність нервів, щоправда, і деякі дівчатка не дуже відставали від них.
Коли до класу плавною ходою зайшла, ніби припливла, повнувата пані в діловому костюмі, який не міг приховати її пишних форм, хлопці на останніх партах почала впівголоса жартома перепитувати один одного: «То твоя бабуся прийшла»? Дівчата пирскали крізь сміх, мовляв, куди їй до нашої моделі Уляни. Вчителька ніяк не відреагувала на голоси та сміх, що дало можливість бешкетникам і далі кепкувати: «А бабуся ще й не дочуває».
– Добрий день, учні, познайомимося з вами, – розгортаючи класний журнал, сказала вона таким тихим голосом, що в класі запанувала тиша, бо не кожен розчув її слова.
– А якщо ми не хочемо? – долинув єдиний голос найбільшого бешкетника.
– Чому ви не хочете знати, як мене звати? – ще тихіше запитала вчителька, поглянувши на нашого однокласника. Той зніяковів:
– Та я просто…
– Пожартували? – закінчила вона фразу: – Я також люблю жарти.
– А інші не проти знайомства? Тоді кликатимете мене в кличному відмінку Софією Гаврилівною, – усміхнулася вона.
Коли залягла мовчанка, вона витягнула з сумочки окуляри й лукаво усміхаючись, сказала:
– Вибачте, якщо неправильно прочитаю ваші прізвища, бо я ще й недобачаю.
Ми вже стали її побоюватися, не знали, чого й чекати, здавалося, що бачить усіх наскрізь. Але то було даремно. Обличчя її завжди світилося добротою, до нас зверталася на ВИ. Коли хлопці запитали, чому, відповіла:
– Але ж ви вже в сьомому класі. Як же інакше?
Те, що вона ставилася до нас, як до дорослих, не дозволяла нам кепкувати з неї, і все менше однокласників позаочі називали її бабунею, хоч найбільш уперті все дошкуляли запитаннями: «А чому в нас нема мозкового штурму?», «А коли працюватимемо в групах?», «А коли писатимемо сенкани?», мовляв, в Уляни Антонівни були такі вправи, уроки й проєкти.
– Яка ж вона молодчина. Але мене в інституті так не вчили. А ви навчіть мене писати ці французькі вірші-сенкани і складати проєкти, – незворушно відповідала Софія Гаврилівна, – охоче перейму досвід молодої вчительки.
Ми пишалися собою, що можемо й вчительку чогось навчити, і ще вимагали активної фізкультхвилинки, якої навчила Уляна, але Гаврилівна казала, щоб руханка була без її участі, натомість запропонувала нам співати народні пісні або на слова Шевченка. У неї був прекрасний голос. Тож серед уроку чувся спів, ми також були співочими дітьми й підтримували вчительку. Директор заглядав у клас і строго питав: «То урок української чи співів?»
У другій чверті в нашій школі була планова інспекторська перевірка. Найбільше відвідували уроки української. Якось ми з подружкою випадково почули в шкільній бібліотеці розмову заступниці директора з інспекторкою про те, що уроки нашої вчительки не сучасні, без новітніх технологій. Ми поділилися почутим із однокласницями і дуже дивувалися, що такі цікаві для нас уроки можуть бути якимись неправильними.
За кілька місяців ми встигли полюбити нову вчительку, уроки мови і літератури, писати твори, не списуючи зі збірників домашніх завдань, бо вона безпомилково визначала, що робота не самостійна, мовляв, кожен має свою думку, навіщо вам чужі.
Я вперше сама написала твір, не надіючись на високу оцінку, бо зовсім не дружила з пунктуацією. На уроці з аналізу творів Софія Гаврилівна сказала, звертаючись до мене:
– Читала й кілька разів перечитувала ваш твір, Тетянко. Яка глибина думки, яка багата на художні засоби мова! Я вражена, у вас неабиякі творчі здібності, можете в майбутньому стати письменницею чи журналісткою.
Я не повірила почутому, але вчителька дивилася таки на мене, єдину Тетяну в класі.
– Ваш твір заслуговує найвищого бала за зміст, попрацюйте з розділовими знаками, щоб я могла зі спокійною душею поставити вам «12».
У мене від тих слів виросли крила і в майбутньому завершили свій політ на факультеті журналістики.
Софія Гаврилівна дозволяла всім розставити правильно розділові знаки, пояснюючи при цьому правила.
– Покращуймо грамотність, тим більше, що дехто з вас збирається після дев’ятого вступати в коледж, – казала вона, аналізуючи наші диктанти.
– Уляна Антонівна говорила про вроджену грамотність, – знаходився хтось, щоб доказати марність старання.
– А ви доведіть, що є винятки з цих тверджень, – незворушно відповідала вона.
У сьомому класі я вперше стала переможницею шкільної олімпіади, а на районній зайняла друге місце. На конкурс імені Петра Яцика вже вкотре поїхала моя однокласниця, хоч Софія Гаврилівна додатково з нею не займалася, і також зайняла друге місце. І як їй тільки вдавалося, що семестрові диктанти всі написали на «добре» й «відмінно». Аналізуючи нашу успішність, заступниця директора похвалила нас, не забувши сказати, що це заслуга Уляни Антонівни.
– Так, – скромно погодилася вчителька, – так легко й приємно працювати з класами, які вела Уляна Антонівна.
Наступного навчального року почали говорити, що, мабуть. Уляна Антонівна вийде на роботу. Від наших мама ми з подругою дізналися, що заступниця директора просила молоду вчительку повернутися до школи, бо Софія Гаврилівна проводить уроки по застарілій методиці. Коли Уляна Антонівна відмовилася, заступниця все ж наполягала, щоб та вийшла хоч на кілька днів, а потім продовжила б відпустку, мовляв, це допоможе знайти тимчасову заміну Гаврилівні, бо вона псує показники школи щодо впровадження новітніх методик.
Софія Гаврилівна продовжувала працювати з нами до випускних іспитів. Отже, інтриги не пройшли.
Навідуватися на уроки до нас стали зрідка, навчатися без їхнього контролю стало приємніше. Вчителька зуміла в кожному з нас відкрити якийсь дар: один учень написав сценарій за мотивами п’єси «Назар Стодоля», інші чудово зіграли чоловічі ролі в сцені сватання, учениця, що зіграла роль Стехи, згодом закінчила Інститут мистецтв. І саме Софія Гаврилівна побачила в ній акторський талант.
Я таки вступила на факультет журналістики. Навчаючись на третьому курсі, познайомилася зі старшокурсником із нашого журфаку. Ми покохали одне одного й вирішили одружитися. Виявилося, що ми з ним ще й з одного міста. Якось поїхали знайомитися до його батьків. Він з дороги зателефонував ще й бабусі. Батьки привітно зустріли нас. Згодом прийшла бабуся. Я не повірила своїм очам:
– Софія Гаврилівна? Ви, ви – бабуся Андрія?
Не менше здивована була сама Софія Гаврилівна.
– Тетяночко, якою ж красунею ти стала, – радісно говорила вона, обіймаючи й цілуючи мене.
