fbpx

Коли донька мені це сказала, то у мене волосся на голові заворушилося. Не може такого бути, щоб з уст моєї дитини такі слова вилітали. Вона ж не така! Вона просто так зопалу каже, бо цього просто не може бути!

– Чого це я його дитину маю годувати, світ собі зав’язувати, а він побіг по нових жінках! А я що? Маю тягнути сама? Ні, йому дитини не треба і мені не треба!

– Але це твоя дитина!

– І що? Хто мене хоче з дитиною чужою? Хто? Ніхто! Тому віддам на усиновлення. Так буде по-чесному!

Це не могла бути моя Світланка, моя світла дівчинка і вона не могла це говорити серйозно. Звичайно, що хочеться дошкулити колишньому чоловікові, тому й так каже. Вона у мене добра і завжди така була. Трохи лінива, але ж не всі трударі, та й що з тієї працьовитості потім? Тільки руки покручені і спина зігнута і ніякої віддяки.

– Вези Михайлика до мене, бо потім передумаєш, а вже буде пізно.

– Не передумаю!

Сина вона мені привезла і ще й казала дитині, що буде приїжджати. Ага, приїжджала. Це вже потім я дізналася, що вона вже мала на приміті чоловіка, який просто не хотів Михайлика виховувати. Казав, що хоче лише власних дітей і вона таке вчинила.

Якби вона тоді серцем думала, то може б зрозуміла, що зрада на зраді не дасть нічого хорошого, але ж вона просто хотіла бути заміжньою, втерти носа колишньому і бути щасливою.

А я хотіла аби мої були щасливі, якщо я не можу, то хай у них все буде добре. Мій чоловік ходить непутящий та людям за чарчину городи обробляє, аж дивитися на нього не можу. Де були мої очі, коли я за нього заміж виходила, адже там і батько таким був, а я вірила, що мій Петро інший. Ага.

Отак прожили п’ять років і вже я зрозуміла, що далі такого життя не хочу і відпустила його на всі чотири сторони. Свекруха тоді прибігла сваритися, що я його маю звідти витягнути, як добра жінка.

– Я його туди не пхала, – відказала на те я.

Що мені було шукати щастя. Коли я на фермі працюю, зі свічкою по місті ходити? Так і залишилася одна і все моє щастя було в Світланці. Бачила, що дитина лінивенька, але думала, що то в батька, бо я не мала коли на дивані вилежуватися – робота і робота, як не на фермі, то у себе на городі.

І ось тепер ще й онука треба тягнути на собі, бо стало очевидним, що донька на нього копійки не дасть.

Жила собі з новим чоловіком і донькою, до мене вже й не приїжджала. Не мав Михайлик ні велосипеда нового, ні одягу, все випрошувала в родичів, що хлопців мали і з того виросли. А свою зарплату складала йому на навчання. Але він у мене таким виріс працьовитим, весь у мене. На буряки їздив після школи, далі пішов в училище на зварювальника, то так вже те діло любив, що його взяли на роботу на завод і так мій онучок і тримається. Раз в тиждень мусить бути у мене, бо хоч дорога й не близька. Але він вже має свою машину і каже, що нема йому ніде так добре, як вдома, у мене вдома. Про матір так не скаже, але їй хіба того треба? Якось приїздила. На себе не схожа, не так вже й щасливо жити, коли чоловік гуляє і гроші з хати виносить, а вона що думала?

Просила аби я дала їй сина номер, але я телефон заховала, бо ця така, що буде дзвонити і в сина гроші на себе та доньку випрошувати. Я її не так виховувала, вона робила свій вибір в житті, а я лиш думала, що вона має труднощі, а далі одумається. Думала підтримати в таку годину, а вона й раденька, що спихнула на когось дитину і не планувала нічого робити. Може й буде каятися, але не знаю. А ви як думаєте, такі люди можуть щиро каятися?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page