Коли дзвінок озвався в соте, я не витримала і таки відчинила двері. На порозі стояла Ольга із трьома великими торбами, поруч тупцював якийсь молодик. “У мене повинні бути власні ключі” – сказала діловито колишня дружина мого чоловіка.
З Мар’яном я на заробітках познайомилась. Їхала у Польщу не від доброго життя, адже залишилась сама із двома дітьми та ще й мамою не надто здоровою.
Про особисте життя я вже й не думала, якщо чесно. На моєму віку жодного прикладу не було, аби мама із двома дітьми та ще й у такій скруті знайшла собі пару.
Коли Мар’ян почав залицятись я й не зважала. Ну так, приємно було, але не серйозно. Він не відступав, тож я усю правду йому й виклала. Мовляв, нащо тобі таке “щастя” он скільки дівчат незаміжніх поруч.
— А мені крім тебе нікого і не потрібно. Діти – то прекрасно. Своїх не маю, будемо твоїх підіймати. Де ще знайду сім’ю?
От так ми і зійшлись і чотири місяці у Польщі були разом. Про те, що мій кавалер одружений, я не знала, тут на мені гріха не має. Лиш коли по поверненні на порозі нашого дому Ольга виросла і кликала на мою голову усі можливі і не можливі відплати за мій учинок, я дізналась правду.
— Я маю штамп у паперовій книжечці. – сказав на ту сцену Мар’ян, – З Ольгою ми давно не живемо разом і сім’ї у нас немає. Вона не створена для цього.
Про Ольгу я забула, тим паче, що Мар’ян обіцяв розлучитись, як тільки ми повернемось із чергових заробітків. Так воно і пішло, що з тим розлученням все відкладалось і відкладалось.
Ми почали будувати власний дім, їздили на заробітки і все ніяк до того руки не доходили, а з часом і забулось. Мар’ян був хорошим чоловіком і наявність печатки у паспорті ніяк на наше із ним життя не впливало.
Десять років ми от так прожили, аж одного дня мого чоловіка не стало. Я овдовіла вдруге. Мар’яна я кохала, ми з ним були одним цілим і втрату я переживала важко. Саме тому не одразу і усвідомила, що серед людей, які зібрались із чоловіком моїм попрощатись була і Ольга – перша дружина Мар’яна.
Виявилось, що прибула вона не просто так, а з наміром вберегти “своє” від мене. Так, так, наш із Мар’яном дім вона вважала по праву своєю власністю, бо ж саме вона і була його офіційною дружиною п’ятнадцять років поспіль. Цікаво, що Ольга мала малу дитину і батьком, принаймні офіційним, вважався саме Мар’ян, як її чоловік.
— Збирай речі і шукай де жити, – сказала мені Ольга зверхньо, – тут нічого твого не має. Ти і Мар’ян чужі одне одному люди, а все це належить моєму чоловіку, нашій із ним сім’ї.
Та от не вгадала Ольга, бо син мій уже навчався на юриста і працював по кілька годин у юридичній фірмі, яка от такими справами займалась.
Був дуже довгий процес, який вибрав усі мої сили і залишок грошей, але зі свого дому я нікуди не пішла. Ольга таки отримала частину нашого будинку, але то була одна кімната і невеликий наділ землі попри вікон.
Явно не на таке вона розраховувала, бо заявилась із парадного входу і прямо з порогу вирішила свої правила встановлювати. Добре, що ми із сином підготувались і вже до її приїзду ота її кімната була відділена глухою стіною, а наділ землі – двометровим парканом.
Миру між нами немає, бо Ольга чи не щоденно викликає якісь служби до нас. Все їй не так і не те, надумала розбудовуватись і вирішила що я повинна поступитись їй кількома метрами землі, “бо в мене дитина мала, а в тебе багато”.
Найприкріше, що продати мені оту свою кімнатку Ольга не хоче, бо то є єдине місце де вона може жити, але й я дому ніяк збути не можу, бо ж ніхто не хоче придбати отаку куцу хату та ще й з такою сусідкою на додачу.
От тобі “штамп” який нічого не означає.
Інколи так прикро, так гірко на душі стає. Скажіть, то тільки мені так не пощастило? Чи є у мене надія на спокій?
Головна картинка ілюстративна.
