Що не день, то Люся все краще одягалася, змінювала зачіски й перефарбовувала волосся, на губах щоранку інша помада в тон блузки, туфлі тільки на високих підборах, лише брендові парфуми залишились незмінні.
Це не пройшло повз увагу вчительського колективу, переважно жіночого, хоч і заклопотаного вічно уроками й конспектами, але не менш цікавого до чужого життя. «Чи хоче таким чином утримати свого цивільного чоловіка, з яким у неї росла п’ятирічна донька Тетянка, чи існує якась інша причина, що попри найкращу косметику й вишуканий одяг, ходить усе сумніша й сумніша», – ламало голови в здогадках жіноцтво, але не всі відважувались прямо запитати, остерігаючись крутої вдачі Людмили Павлівни.
Її чоловік Борис Глібович, відомий в районі адвокат, покинув дружину, також адвокатесу, жив якийсь час у своєї мами, а потім пристав до неї. Ортодоксальним містянам, особливо симпатикам поважного й шанованого сімейства, це не сподобалось, тому на молоду вчительку поглядали скоса, мовляв, якби не вона, пан Борис повернувся б у свою родину.
Люся була родом із сусіднього району, прийшла на роботу після закінчення вишу, викладала в коледжі французьку мову, а потім перевелася на постійне місце в школу, була керівником одинадцятого класу, де навчався син Бориса. Щоб підтягнути хлопця з іноземної мови, батько запропонував Людмилі стати його репетиторкою.
В той час чоловік уже не проживав зі своєю сім’єю і став учащати до Люди на орендовану квартиру, а згодом і оселився там, але розлучатися з колишньою не спішив, та й одружуватися, очевидно, не мав наміру, але квартиру їм придбав. Тим не менше сім років Борис із Люсею жили душа в душу, поки із сивиною на скронях і бісом у ребро його не потягло на зовсім юних студенток коледжу, де мав кілька пар лекцій.
Коли стало відомо про походеньки літнього ловеласа, якого з ганьбою вигнали з навчального закладу, стало зрозуміло, чому 30-річна Людмила виглядає чим раз гірше на відміну від, на десять років старшого за неї, чоловіка. Борис каявся перед Люсею, благав її пробачити й поїхати з ним у сусідній район, щоб почати сімейне життя, одружившись офіційно, з чистого аркуша. Та жінка була невблаганна, тоді Борис зі злості випалив: «Думаєш, штукатурка твоя приховає те, на що ти перетворилась, а я красивих люблю, веселих, усміхнених, а не ці твої важкі зітхання, улесливі слова, запобігливі рухи, лиш щоб мені догодити й утримати будь-яким способом».
Після того, як Борис Глібович, звільнившись із адвокатури, виїхав у невідомому напрямку, Людмила ожила, ніби тягар якийсь скинула і зі сну важкого пробудилася. Здавалося, жінка ніби зменшилася зростом, бо почала взувати зручне взуття, але виглядала ще вищою і стрункішою, спинку тримала рівно та усміхалася, як і раніше, голос дзвенів, обличчя посвіжіло, очі світилися, губи червоніли і без помади.
Тепер Люся уже сама ділилася своїм гірким досвідом стосунків і звільненням від них, говорила, що жодних чоловіків відтепер знати не хоче, бо легко почувається вільною, а батько її донечки сказав, що квартиру дарує їм, років зо п’ять не даватиметься чути, а потім приїде, щоб тільки поспілкуватися з Тетянкою.
І справді, через п’ять років приїхав Борис Глібович у рідне місто, попередивши через знайомих, що завітає до Людмили, привезе подарунки дочці. Коли імпозантний чоловік подзвонив у двері, надіючись вразити колишню своїм шикарним виглядом, натомість сам був вражений розквітлою вродою Люсі, ніби й не було між ними цих років розлуки.
– А ти помолодшала ніби, так гарно виглядаєш, ніби тобі двадцять. Яка причина, що вся так і сяєш? – можливо, Борис надіявся, що він сам тому причина, – а донечка де?
– Дякую за комплімент. Тетянка ще в школі. А ти проходь у вітальню, зачекай кілька хвилин, зараз чоловік її привезе, і вибач: йду вкласти спати сина, – скоромовкою закінчила Люся цей діалог.
«Чоловік? Син?..», – до Людмили ще долетіли риторичні запитання колишнього, але вони не потребували відповіді, тож жінка щільно зачинила за собою двері дитячої кімнати.
Два роки тому вона вийшла заміж за свого однокурсника Арсена, який ще з університету був закоханий в неї. Кохання спалахнуло з новою силою, коли Люда й Арсен зустрілися знову на десятиріччі їхнього випуску й вирішили назавжди поєднати серця. З того часу відчуття впевненості й спокою наповнювало душу молодої жінки й робило її привабливою й вродливою. Як склалася подальша доля Бориса Глібовича залишається поки що таємницею.
