– Не переживай, я оплачу свою половину, – сказала я кавалеру.
– Радий, що ти сучасна жінка, – почав він полегшено, але я його перебила.
– Ні, справа в тому, що ти мені не подобаєшся і я краще розрахуюся сама за те, що насолодилася чудовими стравами, ніж маю бути винна такій людині.
– Чого ж ти зі мною пішла на побачення, якщо я тобі не подобався, – почав квоктати чоловік.
– Пішла, бо давно не була, от і скористалася нагодою. Та й сплутала твій погляд геть з іншим…
Так, то була юність і наче однаково горіли очі в них, але , як виявилося геть іншим світлом. Цей Юрко наче випромінював, що за таку вечерю, я вже йому винна пів життя, а тоді…
Ми були студентами, коли Денис запросив мене на побачення в кафе. Це була подія! Я ніколи не ходила в кафе, максимум на що я могла розраховувати, то на студентську столову, а так їли те, що батьки передавали на автобус. А тут кафе, аж було боязко заходити, щоб одразу не показатися, що я вперше там.
Я дуже хвилювалася, адже мене одягали чи не всім поверхом, з кожної кімнати приносили чи одяг, чи сережки, фен, косметику, щоб я була дуже гарна. Денис зустрів мене біля кафе і простягнув троянду. Я чомусь була певна, що вона з чийогось саду, бо колючки так ніхто й не обрізав і вони вкололи мій палець, але я навіть не пікнула. Ми зайшли всередину обоє з такими лицями, наче щодня вечеряємо і обідаємо в таких закладах.
Грав магнітофон, так, не смійтеся, в залі було порожньо, певно, ми прийшли найшвидше. Ми сіли за столик з білою скатертиною і нам подали меню.
І ось я вся така в чужих туфлях і сукні, тицяю пальцем в першу страву і кажу, що хочу її.
Денис блідне, бо ж він бачить скільки вона коштує, а я ж і графу не побачила, де ціна, а де грами…
І я бачу його очі, знаєте, там читалося таке, що він готовий в тому кафе потім підлогу мити, лиш би мені сподобався той вечір. На ділі так і було, він мені потім все розказав, але й тоді вже знала, що грошей у нього недостатньо, але не могла виручити – у мене в гаманці теж нічого не було.
Ми почали зустрічатися і я кожного разу відчувала, що людина хоче зробити мені люб’язність – то руку подати, то квітку принести, то морозиво в спеку запропонувати. У нього було мало, що мені дати, але від того мої почуття не стали меншими.
Хто знає, якби склалося наше життя, якби з ним не трапилася та подія в дорозі. Мить і немає людини.
Я наче й розумію, що роки пролетіли, мені вже за сорок, а я так і не зустріла поки чоловіка, який готовий на все аби мені догодити.
Трапляються ось такі кавалери, які чекають, що жінка все сама зробить: і нагодує себе, і квіти купить, і настрій собі зробить і все за свої гроші. А потім ще й дивуються, що не по їх все. Спочатку радіють, що платити не треба, але ж очікування свої не зменшують, далі вже жінка сама має догодити і все й без натяку на продовження.
Йшла додому, купила троянду по дорозі і згадувала, згадувала, згадувала… Не кололо нічого в палець, але сльози чомусь текли, хтозна чого…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
