Кума моя Настя працювала кухаркою в дитячому садочку так, наче їх своїх дітей мало, а то аж троє.
– Що її Петро не приїде з роботи – то завжди лишає жінку з роботою,- жартували ми, а Настя лиш спокійно усміхалася.
Не скажу, що Петро якийсь видний чоловік, звичайний. Хто вже на нього аж так заохотився? Тим більше, я вважаю, що забирати в трьох дітей батька – то більше, ніж гріх.
Прийшла я Настю втішати, як годиться, кажу, що він її мізинця не вартує, а вона така спокійна, наче нічого й не сталося.
– Та годі, забули, – каже вона мені, – Що там у тебе.
Я мало не впала! Як «забули», коли він лиш учора зібрав речі? А що у мене? Корова отелилася – про це говорити?
Думаю, просто не хоче зараз про це говорити, а потім, коли зможе, то вже й душу виллє, бо отак все в собі тримати, то дуже важко.
Звичайно, що Петрові батьки Насті допомагали з дітьми і грошима, бо ж на все село слава – отак жінку залишити з малими дітьми.
– А хто ще буде допомагати, – кажу я, – Хто на троє дітей прийде? Тут я он одна і то ніхто не біжить, а вже сорок на носі.
Настя своє життя ніяк не змінила, не бігла до новомодних тренерів чи по магазинах сукні скуповувати:
– Моє щастя в дітях, Ірино, – казала вона мені, – Як їм добре, то й мені. Я бачу радість в їх очах, а не в новій сукні.
– Тому тебе твій і лишив, – кажу я їй, – Якби ти гарно виглядала, то й жив би з тобою.
– Яка ж ти смішна, – каже вона мені, – Ти подивися яких красунь лишають, бо ж справа не в красі.
Ми якраз дивилися «ЖВЛ» і там справді, красуні. Знамениті, а щастя нема.
Не знаю, мені стає легше, коли я сукню собі куплю. Але ж то Настя, все дітям.
– Не думаю, що вони тобі колись подякують за таку жертовність… Он я своїй теж цукерки купляла та годувала… І що? Виросла – то згадає? Все їй не те і не так…
Отакі ми робили посиденьки чи не щосуботи, коли вихідні і на ранок вставати не треба.
Скажу, що пройшло років п’ять, це точно, коли ми отак сиділи, як зазвичай, як рипнули двері і на порозі став Петро!
Я вже було розкрила рота щось казати, як глянула на Настю – а вона спокійна, мов… мов він нікуди й не йшов!
Встала і спитала чи він не голодний! Той лиш кивнув. А вона йому налила супу та поставила на стіл.
Той так само мовчки їсть, Настя мовчить, а я не знаю, що робити, далі встала мовчки і пішла.
Та я пів ночі не спала – все думала, що вона йому казала, а що він…
На наступний день зустрілися в магазині і я вже. Певно, стала суцільним знаком питання, а вона така:
– Та нічого не говорили.
– Як не говорили? Не просив вибачення?
– Я й так знаю, що він кається… Нащо про це говорити…
І живуть собі далі, ніби нічого не сталося! Ніби тих років між ними зовсім не було і ніхто нікуди не йшов.
Я не розумію – це така мудрість чи така глупість? Як це не сказати чоловікові все, що в душі накопичилося?
Отак мовчки прийняти назад і забути? Це така сила волі чи це просто суцільне безвілля – пішов – добре, прийшов – друге добре? Це тільки мене дивує, чи то справді ще є такі жінки на світі?
Фото Ярослава Романюка.