Молоді поки не планували ставати батьками, але рідні насідали чи не щодня:
— Про дитину треба думати, поки молода, — стверджувала мама Люби, — І тобі легше, і часу попереду ще багато. І я тобі допоможу, поки можу.
— Чому Любочка ще не бавить малюка? — Запитувала свекруха, — У неї проблеми? Так хочеться понянчитись!
— У вас стільки помічників, гріх не завести дитину! — казав Любин батько.
Через два роки молоде подружжя «дозріло».
Малюк народився здоровий, великий, але дуже крикливий.
Люба не спала ночами. Сашко теж не висиплявся.
— Мамо, приїдеш посидіти з онуком? Я б поспала годинку-другу, — просила донька.
— Любочко, у мене сьогодні спину прихопило, а тато поїхав на дачу копати грядки. Ділянку не можна закидати. Але ж я тебе одна ростила — і нічого! Батько весь час був на роботі, тому зовсім мені не допомагав.
— Попроси Галину Василівну приїхати, — благала Люба чоловіка, коли той повернувся з роботи, — Вона так мріяла понянчитись.
— Мамо, — звернувся Сашко до матусі, — Чому ж ти нас не провідуєш? Онук чекає на тебе. Ми з дружиною не справляємось. Допоможеш?
— Синку, я не можу, — відрізала жінка, — Ти ж знаєш, я навчилася керувати автомобілем. Минулого тижня купила собі червоний Рено. Тож тепер я освоюю його з інструктором. Чудовий чоловік! Мій ровесник. Вдівець. У нас все серйозно. Порадій за мене!
— Мамо, тобі п’ятдесят сім років! – здивувався Сашко.
— Ну то й що? Ти вважаєш запізно? А я лише почала жити! Мені не до пелюшок!
Фото ілюстративне.
