Дім для мене – це місце, де ти закриваєш двері перед вітром, небажаними гостями, негараздами. Місце, коли тато чи мама виходять на поріг і кажуть:
– Вас тут не чекають, йдіть геть.
І все відступає перед цими словами: погода, недруги і проблеми.
Але не довго я так ховалася за маминою і татовою спиною, бо мами не стало, а тато привів у дім іншу жінку з дитиною. Більше мій дім перестав бути для мене домом.
Тато все розумів, але не робив нічого аби мене захистити.
Тому, те, що я мала відмовитися від свого дому на користь сестри, то я зробила легко – підписала все, що треба, бо той дім давно перестав бути для мене прихистком.
Мачуха казала, що от тепер вони заживуть, що я правильно вчинила, бо зять прийшов до хати та не хоче нічого робити, бо там і моя частка і ще й тесть з тещею, а він на всіх робити не буде.
Пройшли роки.
Батьківська хата розросталася, оновлювалася, мачуха сяяла, як все у них добре та як її донька щасливо вийшла заміж. Провадила цілу екскурсію по гардеробах та кімнатах, все детально описувала за скільки що купила, я кивала і де треба, а мачуха робила паузу для похвали, то й хвалила.
Сама я жила в місті, орендувала квартиру і працювала.
– Бачиш, Олесю, це через те, що ти нічого в житті не хочеш, такий характер у тебе, тому й не маєш нічого, а моя Валерія геть інша, вона знає, чого хоче від життя і добивається свого.
Я не могла на правду нічого заперечити.
Далі вже й у мене була власна сім’я, квартира, як у всіх. Життя йшло з його великими і малими радощами та прикрощами.
Валерія виїхала за кордон з дітьми і чоловіком, покинула свій дім і батьків та не планує вертатися. Каже, що їй за кордоном краще і навіть взяли будинок в оренду, але перед тим сказала мачусі аби та продала їхню хату в Україні, щоб їм там легше велося.
Мачуха, яка все життя душі в ній не чула, від такого нахабства аж злягла.
Покликали й мене на нараду, бо ж продати треба, але де їм жити.
– Вся надія на тебе, Олесю, – кривилася вона, – не хоче донька мене забирати до себе.
– А тата ви не планували брати?
– Якого тата? То закордон, там працювати треба, а він вже ні на що не годиться, – махнула рукою мачуха.
– Тоді не продавайте хати, – кажу я їй.
– Як не продавати, коли їм треба допомогти? Ти хоч розумієш, що кажеш?
– А де ж ви жити будете?
– Як де? У тебе, – дивується та, – батько сказав, що дача у тебе є, то там і будемо жити.
Ох, вже цей тато, ніколи не знає, коли сказати, а коли змовчати. Прийшлося так і зробити, бо мачуха так хотіла своїй доньці допомогти, що наче розум втратила.
Переїхали вони на мою дачу. Розмістилися. Тато всівся на лавиці, яку сам і припасував і каже:
– Добре тут у тебе, доню, наче вдома. Давно я такого спокою не мав.
– Чого у мене, тату, у нас. Це ж ви мені допомогли і квартиру купити і цю дачу. Я ще дивувалася, чого ви все робите так тихо, але тепер розумію, що скільки б ви не працювали, а все б пішло на Валерію.
– Ти не суди її, Олесю, вона просто доньку дуже любить, світу за цією любов’ю не бачить. Зараз ночами не спить, каже що тут все скрипить, але я знаю, що вона думає, чого ж донька від неї відмовилася. Шкода мені її, розумієш?
Отак, для когось дім – то люди, для когось – спогади, для когось – будинок. Все по-різному, головне, щоб там був мир і спокій.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
