Ліда розгублено снувала платформою автовокзалу. Сподівалася побачити когось із знайомих, щоб позичити гроші на квиток.
У Тернопіль їздила до доньки, якій зробили складну операцiю. З автобуса ще зайшла на ринок купити Софійці фруктів і вже у лікарні оговталася, що з кишені пальто зник гаманець. Скільки разів наказувала доньці, щоб не клала таку річ у кишеню, а де її, Ліди, розум був?
За кілька хвилин відправляється останній автобус, і як на гріх – жодного знайомого. Єдиний вихід: попросити водія взяти її без квитка, а вранці, коли назад повертатися буде, розрахується з ним. Звичайно, можна було б зателефонувати чоловікові, щоб виніс гроші на зупинку. Але це – не її варіант. Стіна відчуження виросла між нами давно. Відтоді, як дізналася, що її найкраща подруга стала його кoханкoю, пише газета “Наш День“.
Купував їй розкішні речі, возив на море, а вдома поділив усе на «твоє» і «моє». Навіть хліб купували окремо. Кошти на операцiю доньки теж були тільки її проблемою.
«Жіночко, то ви сідаєте в автобус?» – перервав її сумні думки голос водія. Ліда заціпеніла. Несміливо ступила на підніжку. «У мене гаманець поцупили. Будь-ласка, візьміть без квитка», – заледве вимучила, опустивши очі. «Та вона ж п’яна!», – хтось злорадно зареготав. Гіркі сльози покотилися по її обличчю. Втупилася поглядом у вікно, за яким широким кроком уже ступа- ла землею весна. За клопотами вона й не помітила, як усе зазеленіло, розквітло. Операцiя Софійки додала сивини у її коси. Тепер ще й гаманець щез. І вона такий сором терпіти мусить.
Ліді здавалося, що очі усіх пасажирів спрямовані на неї. Нарешті її зупинка. У дзеркальці, прикріпленому біля керма водія, зустрілася поглядом з його очима. «Спасибі вам. Щасливої дороги», – сказала і зникла між кущами білопінної аличі.
Чоловіка вдома не застала. Гіркий клубок стискав усередині. Хай до неї він збайдужів, але щоб до доньки… Надто ж тепер – коли лікарі боролися за її життя.
Сон до Ліди не йшов. Передумувала нинішні події. Хвилювалася, аби не проспати, бо вранці слід розрахуватися з водієм.
Коли прийшла на зупинку, автобус саме рушив. Ліда не розуміла, чому водій не зупинився, коли подала рукою знак зачекати.
Усміхнувшись, він лиш прискорив швидкість. Ця тепла усмішка, лукава іскорка у великих сірих очах… О, Господи, невже це він, її Матвій? Той, кого вона колись жорстоко відштовхнула і хто шалено її кохав? Скільки разів вона потім шкодувала за та- кий свій вчинок: збирала для нього слова, але Матвій якось непомітно щез і більше вони не бачились.
Ліда і Матвій вчилися в одному класі. Високий, ставний, розумний Матвій подобався багатьом дівчатам, але кохав її, горду відмінницю Ліду і боявся в цьому їй зізнатися.
Якось перед уроками Матвій поклав на Лідину парту букетик жовтогарячих кульбабок, встромивши між квітами записку: «Ти, як і ці квіти, схожа на сонечко…» Розгадати, хто цей романтичний залицяльник, було не важко: Матвій ніяк не зміг змити з рук слідів від соку росянок і таємниця швидко попливла класом.
Відтоді Ліду кликали кульбабкою. Тепер Матвій чекав дівчину зі школи, щасливий ніс її портфель. А на випускному, коли усім класом зустрічали схід сонця, вони удвох пішли уздовж берега тихої річечки. Тут, під плескіт хвиль, Матвій освідчився Ліді у коханні. «Давай одружимося, Лідочко. І ніхто ніколи нас не розлучить».
«Буде так, як ти кажеш, коханий. Хай лишень спершу я здобуду вищу освіту», – паленіла щастям дівчина. Не наважувалася спитати, чому Матвій не йде вчитися далі, адже мав чудовий атестат. Він вгадав її думку. «Розумієш, Лідуню, відколи не стало мого батька, я мушу допомагати мамі. Окрім мене, у сім’ї ще є двоє маленьких доньок-двійнят”, – мовив сумно.
Тільки тепер Ліда зрозуміла, чому Матвій прийшов на випускний у старенькому костюмі. Можливо, вона так мало знала про Матвія, бо хлопець був мовчазний. А ще проживав не в їхньому, а в сусідньому селі.
«Тиждень роком мені видається, коли чекаю на тебе», – казав Матвій, зустрічаючи Ліду з автобуса. Вона ж у виші була душею компанії. У неї закохувалися, але серце Ліди тягнулося до Матвія. А потім був день народження у її подруги з кімнати. «Батьки переказ надіслали, тож підемо в бар, – сказала та. – Окрім нас, прийде лише мій хлопець і його друг Тарас. Навмисне, ради тебе його запросила». Ліда не розуміла: хіба вона просила? Хіба Оксана не знає про Матвія?
Подруга розсміялася: звісно, знає. Але ж треба мати когось про запас. «Будь сучасною, Лідо!» – сказала.
Солодке шампанське, лірична мелодія, ніжний дотик Тарасових рук наповнювали Лідине серце і тіло п’янким щемом. Не знає, як опинилася у Тарасовій квартирі, у його палких обіймах, як поступилася йому…
«Не плач. На твоєму місці кожна дівчина хотіла б бути. Тарас – порядний хлопець, багатий. Він не залишить тебе», – заспокоювала її Оксана.
Та хіба словами можна Ліду розрадити? Не уявляла, як пояснить усе Матвієві, як гляне йому в очі.
Стала рідше приїжджати в село, уникала з ним зустрічі. Тим часом, Тарас будував плани на їх спільне життя.
Коли Матвій довідався, що Ліда виходить заміж за міського хлопця, не йняв віри. «Ти ж не кохаєш його!» – термосив її за тендітні плечі, благав опам’ятатися. Його слова збивали Ліду з ніг… І тоді вона сказала: «Ти маєш мамі допомагати, а я боюся
в дівках засидітися, розумієш? Скажеш, ти пропонував одружитися нам? Тільки, що ти можеш мені дати? Що?»
Бачила, як поблідло Матвієве обличчя, як нервово засіпалася жилка у нього над бровою. І щоб хлопець не побачив її сліз, просто втекла геть.
У домі Тарасових батьків їм одразу поставили умову: тут вони житимуть, допоки не народиться дитина. А потім переїдуть до села: «Ми ще не старі. Для себе пожити треба», – сказала, як відрізала свекруха. Тож з пологового будинку Тарас відвіз Ліду з донькою до її батьків. Свекруха зі свекром на хрестини не приїхали, хоч Ліда, щоб якось задобрити свекруху, дала доньці її ім’я – Софія.
Лідин батько добудував їх і так просторий дім, перегородив подвір’я, щоб не заважати молодій сім’ї. Тарас справді відчув себе єдиним господарем на обійсті. Дорікав Ліді кожною копійкою, перестав віддавати зарплату. Часто не ночував вдома, сидів у барах, в той час, як Ліда багато в чому собі відмовляла, щоб скласти кошти доньці на навчання. Спасибі односельцям, що допомогли тепер зібрати суму на операцiю для Софії.
… Ліда якраз поверталася зі школи, де працювала учителькою, як помітила здаля автобус, що заїжджав на зупинку. Сховалася за кущами, аби ще раз упевнитися, що водій він – Матвій. Від колеги з роботи вже знала, що він тривалий час був за кордоном і додому повернувся один. Ось він вийшов із салону, допоміг якійсь бабусі з великою сумкою.
У кабіні автобуса біля віконечка вона побачила букетик кульбаб. Ці квіти… Дивне відчуття вмить оволоділо нею. Збагнула, що завжди кохала тільки його, Матвія. Ще не уявляла, як буде завтра чи потім, але нині знає напевно: складе чоловікові речі. І подасть на розлучення. Вісімнадцять літ терпіла – більше сил нема. І хай-що там буде – шукатиме зустрічі з Матвієм.
Та Матвій випередив її. І одного дня, коли Софійка вже була вдома, постукав у їхні двері. Шумів густий весняний дощ. Намоклі квіти розливали аромат подвір’ям.
«Здрастуй, Кульбабко. Я ніколи тебе не забував. Стежив за тобою навіть на чужині», – Матвій взяв у руки її маленькі долоні. Ліда не знала: сльози щастя чи дощу стікають по її обличчю. Лагідно промовила: «Ти весь промок. І замерз, Матвійку. Швидше ходімо до хати. Там – тепліше…»
Марія МАЛІЦЬКА.
