Мій Тарас був старшим за мене на десять років, колись це видавалося дуже хвилюючим, наче ти за кам’яною стіною, така тендітна і ніжна, а от тепер його вік давався взнаки.
Його вічно не було вдома, бо був на рейсах. А як приїздив, то як щось не кололо, то пекло, нило і взагалі треба йому спокою.
Ми добре жили, в достатку і ось на цьому достатку я й попеклася. Купили ми доньці квартиру і там треба було зробити ремонт. Звичайно, що чоловік не мав як контролювати майстрів, тому цим мусила займатися я. Отак я зустріла Сашу.
Господи, що то був за красень – високий, плечистий, усмішка від вуха до вуха, а руки… Такими руками я хотіла обійнятися і ніколи їх не покидати.
Погляд, слово, усмішка і між нами таке закрутилося, що я втратила сон, пам’ять і пристойність.
Про яку серйозність могла бути мова, коли він від мене молодший на вісім років, коли з ним нема про що говорити, а тільки хочеться обійматися?
Приїзд чоловіка наче мене витверезив, з’явилося почуття провини, почала думати, що він скаже, діти, родичі, сусіди і Бог?
Але він нічого не помітив, тільки питався, як йде ремонт і чи скоро закінчать. Просто дивовижно, що в моїй душі така буря, що змітає все на своєму шляху, а Тарас нічого не помічає?
Дійшло до того, що я при чоловікові бігала до Саші, тільки в його присутності я оживала, була жінкою, а не осоружною дружиною. Дійсно, від слова «дружити», бо Тарас був мені скоріше другом, ніж чоловіком.
Минув рік таких стосунків, квартира давно була готова, сума виплачена. А я ніяк не могла розлучитися з Сашею, та й навіщо? І я вирішила, що піду від чоловіка.
Довго підбирала слова, вибирала момент, але все ніяк не було підходящого часу, тому я випалила ввечері:
– У мене є інший, я його люблю і хочу піти від тебе.
– Це все мине, – сказав Тарас і обернувся до стіни.
Мені хотілося його трясти аби він щось зробив. Як це так – твоя дружина має іншого, а ти так спокійнісінько кажеш, що то пройде, як нежить?
Коли наступного дня я вернулася з роботи додому, то застала чоловіка за переглядом нашого альбому.
– Ти пам’ятаєш, як у нас на весіллі почав падати сніг? Навколо все тільки зазеленіло, а тут ми виходимо з ЗАГСУ і снігом мете. Нам всі казали, що то на достаток і були праві…
Я забула. Справді, все забула, як колись було, як ми зустрічалися, аж дивно, що Тарас колись був молодим, а не ось таким опецькуватим чоловіком.
Ми просиділи отак за альбомом до пізньої ночі. Згадали, як зустрічалися, як він мені запропонував одружитися, просто безліч фото з нашими дітьми і нами.
Ми на тих фото завжди усміхнені і куди це все ділося?
Я не могла заснути і до ранку згадувала наше життя, адже воно було гарним, тихим і спокійним, багато теплих спогадів. А мені ж захотілося лише відчути щось інше, адже я теж хочу жити і черпати від життя все, що воно може дати.
Я розумію, що з Сашею мені нічого не світить і нема ніякого майбутнього, адже у нас різниця в віці доволі серйозна, нема де жити і ми не маємо ніяких спільних інтересів.
З Тарасом я, ще молода жінка, просто живу наче в тому болоті, яке затягує і затягує. Все відбувається дуже повільно, болото тепле і видається, що як тільки захочеш, то вискочиш, вхопишся за міцні руки якогось Саші і вже ти вільна. Я не знаю що мені далі робити, бо Тарас пробачить, але чи треба мені те пробачення?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
