Отож, мені шістдесят три роки і я ніколи не була заміжня. Стосунки мала, навіть жила з одним десять років, але заміж мене не звали. Я красунею не була, але вважала себе хорошою людиною, гарною господинею і чудовим співрозмовником. Що ще треба для щастя?
Але я бачила, як при мені мої чоловіки крутили головами за іншими жінками. Спочатку я лила сльози в подушку, намагалася себе прихорошувати, а з часом зрозуміла, що це не я не така, а це біля мене чоловіки не такі.
Тому далі як тільки розуміла, що чоловік поруч зі мною тільки тому, що треба десь їсти і жити. То я одразу такому вказувала на двері.
Знаєте, я так веселилася, коли переважно чоловіки казали мені як аргумент в суперечці – чоловіка тобі треба. Або, що в мене нема чоловіка, бо отакий в мене характер.
Я вже й рукою махнула, що мені вже до чоловіків, що я маю поле орати чи город садити? Викликала майстра на квартиру і що треба, те й полагодить.
І ось ту підходимо ми до історії, коли мій вимірювач чоловіків зламався. Як я тоді думала. Якось я прогулювалася в парку і присіла на лавочку, милувалася природою, людьми, згадувала своє життя і де воно ділося. Як тут біля мене присів гарний пан мого віку. Кілька фраз про погоду і вже ми розговорилися.
Я звернула увагу, що він дуже гарно одягнений і доглянутий.
– Ви певно одружені, – кажу йому.
– З чого ви взяли? Я сам прасую і за речами доглядаю, можу за одним поглядом зрозуміти, як ту чи іншу річ прати і як плями виводити. Тепер машини мають стільки функцій, що лише на кнопочку натискай і все вийде.
Я вухам не вірила. Невже моя доля мене знайшла в мої роки?
Ми гуляли, чаювали в кафе, нарешті я покликала його до себе на свої фірмові фаршировані перці. Анатолій їв, хвалив і казав, що б ще сюди добавив.
– У мене така мультиварка, що я тільки все засипав і воно вариться саме і я над тим не стою годинами. А смак просто божественний.
Я вуха розвісила і стала чекати того моменту, коли ж я побачу ту мультиварку чарівну та пралку багатофункціональну. Але він не спішив мене запрошувати до себе, казав, що йому у мене дуже затишно і ми ще встигнемо поїхати до нього.
– Ну що ти не бачила у міській квартирі? Я тебе повезу до себе на дачу. От там справді рай для очей. Я запарю чай на травах, які сам збирав, укутаю тебе пледом і ти будеш милуватися природою і чекати на шашлики.
Я очі закотила, невже, як у фільмі?
І ось настала золота осінь, я вже нарекла її нашою порою, бо ж ми зустрілися завдяки їй. Їдемо ми на ту дачу. А дача… не дача, а мрія!
І крісло-качалка, і віконечка дерев’яні в біле вимальовані, все чистенько, акуратно, наче тут живе якась чарівниця, що все так ідеально прибрано.
– Я старався, – каже він мені, – приїхав напередодні і поприбирав, щоб не червоніти.
І ось я закутана в плед смакую божественним чаєм, як рипнула хвіртка…
Я не побачила хто зайшов, а побачила тільки великі сумки і голос:
– Толику, синочку, що ж ти поїхав та не взяв того, що я тобі приготувала? Ну як ти з друзями будеш голодний два дні на дачі? Що вони про мене подумають?
І, коли її погляд впав на мене, то вона як почне:
– Розсілася, а моя дитина біля вогнища порядкує? Ти знаєш, які у нього очі чутливі до диму, я вже про інше мовчу!
Я мало з тієї качалки не впала, бо мати так ринулася до дитини, аби вона біля диму не стояла. За мить Толик, укутаний в плед сидів на моєму місці, а я мала розкласти їжу в холодильник. Я випурхнула за хвіртку і мене ніхто не помітив. А ви кажете – технології і кнопочки…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота