– Мамо! Але я не забула! Як він тоді нас покинув, то навіщо зараз його приймати?
Ні, я з батьком час від часу спілкувалася, він навіть грошей підкидав, щоб маму прокапувати, але він сам і спричинив все це і те, що робив, то була лише малесенька краплиночка спокути.
Я ж тоді так його просила аби він вернувся, але він вже мав іншу жінку, ще й виправдовувався:
– Мама твоя мені не пробачить, розумієш?
І після всього цього, вона забула? Як таке можна забути?
Мама з татом жили добре, він був головним інженером на підприємстві, вона лаборантка і так познайомилися і одружилися.
Спочатку на світ з’явився мій брат, а далі я. Ми не мали ні в чому відмови, мама завжди нам купувала те, що ми хотіли, водила на гуртки та й взагалі, бігала навколо нас з ложкою риб’ячого жиру, бо апетит у нас був поганий.
Вона займалася тільки нами і домом, який тато спочатку отримав як спеціаліст, а потім ще й дачу будували. Вона завжди була заклопотана і усміхнена.
До того дня.
Сашко пішов на випускний, мама хоч і переживала за нього, але не чекала раніше світанку, адже вони мали зустрічати сонце. Але Сашко пішов з хлопцями купатися на озеро і не виплив.
Десь опівночі мамі зателефонували і вона розбудила тата.
Я не знаю, що вона казала, але той татів вигук не забуду довіку:
– Це ти винна! Ти його не догледіла!
Після поминок тато вже з нами не жив, а мама перестала бути на себе схожою. Спочатку я нічого не помічала, навіть раділа, що мама усміхається, думала, що нарешті все позаду і тато повернеться, що у мене знову буде сім’я.
Але я прийшла до тата, щоб він вернувся, а той каже:
– Я не вернуся. У мене вже інша сім’я… Та й мама твоя вже мені не пробачить, ти ж сама бачиш.
– Що бачу?, – не розуміла я.
– Що вона на себе не схожа. Якщо так і далі продовжуватиме, то її звільнять з роботи.
Я нічого не розуміла, за що мою усміхнену маму звільняти з роботи? А далі все зрозуміла, може підросла чи що…
Мама не водила компанії, вона тихо працювала двірником, вичищала все до блиску, її навіть преміювали за сумлінну працю і в приклад ставили, а вона всю премію спускала…
Перед зарплатою готувала мені їжу на тиждень, а потім ходила на роботу і спала, ні на що не звертаючи уваги.
Тато давав кілька разів гроші на її лікування, але це не на довго допомагало.
Він жив з чужою жінкою і її дітьми, але мені оплатив навчання і весілля. І на тому дякую.
Мама так і залишилася в тій квартирі, не міняючи свого способу життя.
Я думала, що її онуки якось приведуть до тями, але ні. Вона тільки просила в мене пробачення і далі за своє.
Їй зараз сімдесят п’ять і вона вже кілька років, як взялася за голову, вже не може з хати виходити, на ноги їй важко. Я до неї ходжу і вона як уміє з моїми дітьми спільну мову намагається знайти. Потроху у нас все налагоджується, я розумію, що як такої матері у мене й не було, але я все одно не хочу залишатися сама.
А тут от і батько хоче вернутися в родину.
Він тепер готовий маму доглядати, каже, що буде про неї піклуватися, адже його жінки не стало, її діти не хочуть з ним мати справу.
– Ти ж не думаєш, що я тебе доглядатиму?, – питаю я його.
– А чом би й ні? Я ж твій батько. Я маму догляну, а ти мене.
Мені такий поворот подій геть не підходить. Я не розумію, чи він прикидається, що все гаразд чи просто справді не має з ким старість зустріти? Та й мама, хоч би вона якось відреагувала, якщо пробачила, то хай так і каже, а вона наче то не з нею було, каже, що забула…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
