Коли мій чоловік ішов у засвіти, то просив про одне – не залишити його матері. На той час сестра мого Андрія вже мешкала в Австралії і додому приїздити, навіть для того, аби провідати рідних, вона наміру не мала. А свекруха вже була у віці і мій Андрій їй був єдиною опорою, допомогою і підтримкою у житті.

Найважче мені було переступити через себе і через роки образ, що існували між мною і Анною Адольфівною. Жінкою вона була авторитарною і як би я не намагалась довести їй, що й господиня я гарна, і мати хороша і дружина вірна, вона лиш дужче бралась за моє “виховання”.

У нас були періоди, коли ми узагалі не розмовляли. Потім Анна Адольфівна раптом добріла і текла медами. Коли ж я починала трішки до неї прихильніше ставитись, як вона знову вмикала свої пісні про те, що руки мені місцями переплутано, що я не вірна дружина і що діти у нас із чоловіком не мають ніякого виховання і завдяки мені виросте із них казна-що.

Саме тому і просив мене Андрій не залишити його маму, просив, хоч заради нього, а простити і бути поряд його впертої неньки. Звісно, що я пообіцяла, хоча й без тієї обітниці не мала наміру залишити старої Анни Адольфівни.

Майже одразу після того, як не стало мого чоловіка, занедужала і свекруха. Я бігала між двома господами і роботою, намагаючись все встигнути і до всього руками дотягнутись. Сини на той час уже студентами були і я тримала чималу господарку, аби їм у гуртожиток мати що передати у торбі, та й грошима докинути. Так п’ять років і жили.

Аж тут новина – їде маму провідати Галина – сестра Андрія мого. Я вірила в те, що вона біля матері буде, доки я хоч трішки відпочину. Думала, що допоможе і підсобить. Я за нею на вокзал поїхала, хотіла в село до матері відвезти, однак вона лиш бровою повела:

— Завтра за мною приїдеш. Мені сьогодні треба з дороги відпочити і в готелі влаштуватись. Десь, об одинадцятій і забереш мене.

Я отетеріла, бо найняти авто то добра тисяча у нашому селі, а віддала я ті гроші із власної кишені. А тут замість подяки ще й вказівка дана.

Наступного дня, коли Галину о дванадцятій таксі в село привезло, вона мене набрала із неприхованим обуренням покликала до дому Анни Адольфівни. Звісно, залишити робоче місце я не могла, тож просто сказала, що прийду, але після шостої. За пів години під дверима старостату уже волала Галина. Залетівши у кабінет, вона аж ногами тупотіла розповідаючи, яка не така і що я запустила і маму її і двір і дім.

Бачте, город не орано, квітник без квітів, а мама її сама у хаті. Як воно мало бути інакше, якщо Анна Адольфівна бачити мене не хоче і мою опіку сприймає, як важку обузу, про що говорить мені в очі, ще й сипле такими побажаннями, що волосся сивіє, Галина не хотіла знати. Вона знала, як повинно було би бути у її уяві і все.

Я лиш зітхнула з полегшенням і сказала, що якщо не так, то я вмиваю руки і вона вільна робити що хоче.

— Що значить? – тараторила Галина, – ач яка, як мама була молода і здорова, як у вас дні і ночі проводила, як дітей тобі виростила, то була потрібна, а тепер можна і покинути. Так не буде, я знайду на тебе управу.

Колотила і носила Галина все рівно тиждень. Викликала якісь комісії писала на мене заяви, а потім – просто узяла і мовчки поїхала у свою Австралію, навіть не сказавши мені. На другий день свекруха мене набрала і буркнула, що дров нема, а я без совісті і досі не занесла їй у дім ні продуктів з магазину, ні дров із хліва.

Я й хотіла було йти, а потім стала. От не хочу і все тут. У вухах і перед очима Галина зі своїми концертами, оце вічне незадоволене бурчання упереміш із кривими побажаннями свекрухи колишньої. Ну воно мені треба?

Як мені тепер бути, я просто не знаю. З одного боку, я пообіцяла чоловіку, а з іншого, де ж сил узяти. Анні Адольфівні 80, але там запасу сил на роки і роки. А в мене де?

То, як же мені бути в цій ситуації?

Як би ви вчинили на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.