Коли мій майбутній чоловік при своєму заробітку не мав навіть гривні, аби придбати мені трояндочку, я його дуже шкодувала, адже причиною тому була його економна дружина. Тож коли вже ми одружились я її помилок не повторювала, намагалась довести Валерію, що я краща. Ну, от власне за те він мені “дякую” і сказав.

Коли мій майбутній чоловік при своєму заробітку не мав навіть гривні, аби придбати мені трояндочку, я його дуже шкодувала, адже причиною тому була його економна дружина. Тож коли вже ми одружились я її помилок не повторювала, намагалась довести Валерію, що я краща. Ну, от власне за те він мені “дякую” і сказав.

Ми випадково у офісній кімнаті для прийому їжі познайомились. Я зайшла каву собі зробити, а Валерій їв із судочку гречку із сосисками.

Мені було дивно бачити таку картину при його статусі. Він – новий керівник направлення і тут тобі судочок та в нас секретар ішла їсти у кафе недалеко, де один салат 50 гривень коштував, а тут керівник і судочок.

Йому також було соромно, він почервонів, знітився і мовив винувато: “Режим. Дружина. Самі розумієте”. Та я зрозуміла лиш те, що він банально не може сходити у те кафе і на підсвідомому рівні я відчула, що він глибоко не щасливий у шлюбі.

Заради того, аби пересуди не ходили офісом, я й собі стала судчки брати, тож ми часто зустрічались за обідом. Валерій виявився приємним співрозмовником, узяв мене у свій новий проект, ми все більше часу були удвох.

Мені було його щиро шкода, бо дружина йому дісталась не надто хороша. Мало того, що вона не вважала за потрібне підтримувати у домі чистоту, так ще й готувати не вміла. Дітей виховувала мама Валерія, бо дружина на них не мала часу, їй салони були головніші.

Так я закохалась у нього і мені було безмежно його шкода. П’ять років він не міг зважитись на крок – піти з родини. Я вмовляла його, просила вийти із тих відносин і нарешті стати щасливим. Уже хто, а я б краще про нього дбала, ніж його дружина Ліда.

Таки все сталось і ми тепер сім’я. Перший час від щастя я просто пурхала квартирою. Зустрічала Валерія з роботи повним столом, намагалась йому подарувати затишок і тепло, яких він не мав у першому шлюбі.

— У Ліди котлети були добріші. – почула я одного разу крізь пелену кохання.

Наступними днями у Ліди вже краще і чистіше було в домі, потім виявилось, що перша дружина слідкувала за собою в рази ліпше.

Як я старалась. Бо якщо Ліда з усіма її недоліками була в чомусь ліпша, то я повинна навчитись, вдосконалитись, стати кращою версією себе.

Ми оселились у його будинку і одного дня Валерій заговорив про повне оновлення оселі:

— Живу із привидами минулого. Треба зробити цей дім “нашим”, бо мені ніби Лідія має з-за кутка вийти.

Грошей на капітальний ремонт не було, тож я продала свою однокімнатну квартиру і вже за три місяці у нас був “наш дім”. Валерій придбав собі краще авто і я тішилась, мов дитина, бо у нас усе тепер мало бути добре, тим паче, що я була вже при надії.

Та от добре не було і вгодити Валерію я не могла. Він отримував чималу зарплатню, але я не бачила тих грошей, бо не вміла витрачати їх.

Він приходив із роботи і починав вимовляти за те, що мусить харчуватись дорого у кафешці, а вдома дружина навіщо? Я готувала йому перше друге і третє в судок, але й тоді то було не так, бо я не могла вгадати, що саме чоловіку сьогодні буде хотітись, а повинна була б, бо я дружина.

Зрештою, коли почались постійні непорозуміння він мені у приклад ставив першу дружину. Тепер вона була красунею із золотими руками і рухами балерини. Вона усе встигала і за дітьми дивитись, і він при ній був мов той пан, а от я з одним дитям усе запустила.

Але найприкріше те, що ніхто мене у цій ситуації не може підтримати. Коли я пробую жалітись мамі вона не слухає, а говорить мов заведена:

— Ти ж так того прагла. У двох діток забрала татка. Чого ти жалієшся – отримала те, про що мріяла, хіба ж не так?

Нині я розгубилась і просто не уявляю, як бути далі. Та ще й мама. Як таке можна говорити рідній дитині у скруті?

Хіба вона не розуміє. що я потребую підтримки?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page