Моя історія з тих, коли «хороші» дівчатка закохуються в «поганих» хлопців. В тих книжках, які я читала вечорами, бо мама мені не дозволяла виходити на вулицю, чоловіки йшли на подвиги заради кохання і цей образ ніяк не в’язався з тими хлопцями, яких я бачила навколо.

А от Матвій був найближче до такого героя. Він заліз до сусідки і зірвав всі квіти та простелив ними шлях до свого дому. Я була просто на сьомому небі від щастя, ось це справді кохання!

Він приходив на шкільні вечори і очей з мене не зводив, проводжав додому після гуртків у школі і вважав мене своєю дівчиною.

А на випускному він прийшов до нас на танці і при всіх став на коліно і запропонував вийти за нього заміж. Мені вже було вісімнадцять, тому я могла погодитися, але в голові раптом застукали молоточки…

Я ж хотіла поступати в область, стати знаною письменницею чи журналісткою, подорожувати по світу, а тут Матвій і наше смт…

Звичайно, що я прошепотіла «так», адже інакше Матвій би мені цього не подарував і справа геть не в тому, що він би образився. Я чула якими словами він говорить про своїх колишніх, а я вже надто багато йому дозволила і він би й про мене таке казав, а мама б цього просто не перенесла.

Вона ж так вірила в мою чистоту, правильність, мудрість…

Коли мама дізналася, що я погодилася стати дружиною Матвія вона собі місця не знаходила.

– Ти маєш найперше вивчитися! А Матвій тебе не відпустить в область. Тут можна тільки на швачку піти. Ти цього хочеш? Доню, отямся!

– Мамо, я вже пообіцяла. Вже пізно…

– Пізно, коли землю кидають, а ти тільки на початку свого шляху. Навіть не думай виходити заміж.

Але від мене вже нічого не залежало. Матвій запалився грати весілля і все, далі були згодини, мама моя сиділа з такими великими очима на всі ті порядки, які розказувала майбутня свекруха.

– Буде мені помагати, ми більше засадимо і більше на базарі продамо, далі онуки будуть і ще більше засадимо. Добре, що одружується, буде більше робочих рук. Тільки вона у вас не дуже роботяща, я таке чула, лиш книжки читає, то у нас такого не буде, ледарів у нас нема.

Коли я почула, що книжки не можна буде читати, то вся стерпла… Але ж куди вже діватися?

А далі почалося моє заміжнє життя. Матвій був копією свого батька, знав тільки свою частину роботи і аби мені допомогти, то не було й мови.

– Я жіночу роботу робити не буду, ще в селі дізнаються – засміють.

Це він говорив про те аби води наносити, щоб я випрала одяг та помогти викрутити покривала. Не мили за собою ні посуд, ні взуття, навіть, воду з ніг виливала я з Матвія, а свекруха зі свекра.

Коли я зрозуміла, що при надії, то роботи у мене геть не поменшало, навпаки, свекруха мене пришвидшувала:

– Рухайся, бо господарка не чекає, а ти скоро не зможеш важке носити.

Коли я просила Матвія віднести молоко до хати, бо я вже відро не могла підняти, то це робилося з такими поглядами, наче він мені робить велику послугу.

Де дівся мій рицар?

Та й чи був він?

Мама бачила все, просила мене вернутися додому, але я знову відмовляла:

– Мамо, дитині потрібен батько.

– Доню, дитині потрібна любляча родина, а не ось таке.

Я не слухала до того дня.

Пройшло десь три роки, я давно забула хто я і для чого потрібна, без чітких вказівок чоловіка і свекрухи.

Доньці було два з половиною, вона бігала по хаті, коли на порозі став веселенький Матвій. Він вже часто так поводився, бо мав право, як сам казав. Свекруха мовчала на це.

– Ану, мала, знімай з татка взуття, – сказав він Алінці.

Донька побігла до батька і стала знімати з нього важкі черевики, а Матвій навіть не робив спроби допомогти дитині.

Я кинулася до дитини і тут мене спинив окрик свекрухи:

– Хай вчиться, що ти навколо неї так квокчеш.

І я наче прозріла. Для чого я виховую тут доньку? Щоб вона вчилася приймати таке поводження як належне?

Я так її вхопила на руки і побігла до батьків.

– Як же я довго тебе чекала, – обійняла мене мама.

По речі до Матвія не йшла, бо їх у мене й не було багато. Мама на наступний день відвезла мене з донькою в місто до своєї давньої подруги, яка мені дуже допомогла і з донькою, і з навчанням, і з усім.

Мама дуже здивувала ту родину, коли Матвій відмовився підписувати папери. Я того не бачила, але кажуть, що мама там такого наробила, що вони її обходили десятою дорогою, як бачили, а моя мама інтелігентна жінка, вона ніколи зайвого слова при мені не казала.

Моє життя склалося так, як я й хотіла – стала журналісткою, пишу статті і біографії визначних людей краю. Одружена і маю від другого шлюбу ще двоє діток, а разом вже шестеро онуків і одного правнука. І я хочу сказати, що ніколи не пізно щось змінити, піти звідти, де тебе не цінують, чи це стосунки, чи це робота.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота