Ми з чоловіком двадцять років разом прожили, а лелека все не приносив нам радісної новини. Коли надії вже не було ми вирішили подарувати родину дитині, яка не мала тата і мами. так у нашому житті з’явився Сергійко.
Нашому сину було 2 роки, коли він поріг нашого дому переступив. Квартиру у місті ми здали в оренду, а самі переселилися в новий будинок з просторим двором. Ми були щасливі новому чоловічку в нашому житті. Минуле приховувати не стали. У 4 роки ми розповіли, що його усиновили… Мабуть, дарма.
Все було добре, аж до того моменту, як Сергію виповнилось шістнадцять. Щось у ньому перемкнулось і він віддалився від нас. Не просто віддалився, він вирішив чомусь, що саме ми винні в тому, що він розлучився зі своєю “справжньою” родиною. Нам нічого не казав, але подав документи у технікум і поїхав з нашого дому.
Минули роки… Він не хотів навіть на дзвінки наші відповідати. Сперечався з нами без жодної причини, кажучи, що нам немає справи до його життя, адже він не наш син.
Я гадки не мала, чому він так чинить. Ми завжди були поряд, допомагали фінансово, зокрема оплачували навчання в університеті.
Коли ж Сергію 20 років виповнилось, сказав, що хоче поїхати до своєї справжньої родини та перервати з нами контакти. Ми з чоловіком писали, дзвонили, але він нас і чути не хотів.
Торік чоловіка раптово забрала недуга. Син навіть не приїхав попрощатись, не поцікавився, як я. А я дуже сумувала… Нещодавно провела перший Новий рік без чоловіка. Я намагалася зв’язатися з Сергієм, але якось усе не складалося – він не відповідав, не писав і не помічав мене.
Рідні порадили мені відпустити його, бо «він зрештою повернеться». Моя душа стискалося від туги. От би просто поговорити з сином чи побачити його, хоч би на хвилинку!
Він познайомився із родичами з біологічної родини. Але розвивати стосунки зі своїми тітками чи дядьками не зміг – через те, як вони поводилися з його біологічною матір’ю. Ті його теж особливо не кликали до себе.
Сергій вирішив залишитися з тією матір’ю. Виявилось та жінка прожила усе життя в своє задоволення, а на старості всі її надмірності зацвіли рясним букетом недуг. Родина давно від неї відвернулась, а ось мій син знайшовся і вирішив матір свою урятувати і поставити на ноги.
І ось місяць тому син прийшов до мене. Він розповів про те у якому важкому становищі та жінка і попросив мене допомогти. Запропонував мені продати свій будинок, щоб поставити ту жінку на ноги:
— А в тебе ще квартира є. Усе одно все що ти маєш буде мені. То я зараз хочу домом розпорядитись.
Мене це навіть не так розлютило, як здивувало. Я, звісно, відмовила. Недуга чужої жінки – не моя справа, а хата – все, що в мене залишилося.
Звісно, син грюкнув дверима і зник з мого життя на пів року. Я не чула про Сергія до минулого тижня. У результаті зі мною зв’язалися мої рідні і сказали, що син хоче мене бачити.
Проте я відмовилася впускати його до будинку. Сказала, що він свій вибір зробив не на мою користь і хай там що, а я змирилась і відпустила його. Ми більше не сім’я.
Проте, моя сестра сказала, що син змінився. Тієї жінки не стало і він тепер дуже шкодує про свою поведінку. Говорить, що все зрозумів і втративши свою маму не хоче втрачати другу, адже життя таке коротке і непередбачуване.
Не знаю, що мені тепер робити. Я свою душеньку на тисячі замків закрила не дозволяючи навіть згадувати про сина. Прийняти його? Чи хай будує своє життя самостійно, адже він цього так прагнув.
29,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
