Коли моя донька Оля нарешті вийшла заміж, гостро постало питання – де жити молодим. оскільки батьки Максима лиш руками розводили, то я вирішила допомогти їм із покупкою будинку.
Справа в тому, що я все своє життя складала певну частину доходів нашої сім’ї на купку. Така собі посильна інвестиція у майбутнє.
От і знадобились ті гроші. Я віддала всі свої заощадження, щоб донька із чоловіком не мусили роками виплачувати кредити, чи жити в орендованих квартирах.
Донька раділа, дякувала мені безліч разів, але її чоловік, Максим, жодного разу не сказав навіть простого “спасибі”. Він поводився так, ніби це мій обов’язок — забезпечити їх житлом.
Це трохи зачепило мене, але я тоді я не надала цьому великого значення. Та й дім той я оформила на себе, тому певною мірою розуміла його реакцію – житиме у приймах у домі тещі.
Чесно кажучи на той дім я витратила всі гроші, які роками відкладала на чорний день. У нас із чоловіком практично нічого не залишилося.
Я, звісно, не чекала нічого натомість, бо робила це від щирого серця. Але у нас є ще син, Ігор, і я розуміла, що теж маю допомогти йому, коли прийде час. Він тоді тільки закінчив університет, шукав роботу і про серйозні стосунки ще не думав.
Ну і от, кілька місяців тому Ігор оголосив, що збирається одружитися. Ми з чоловіком познайомилися з його нареченою, Аліною. Вона справила на мене гарне враження: мила, ввічлива, хороша господиня.
Я була рада за сина і вирішила допомогти їм, як свого часу допомогла Олі. Але зараз грошей у нас не було.
— Мам, ми з Аліною плануємо орендувати квартиру, – сказав син, – Будемо збирати на власне житло, чи хоч на перший внесок.
— А чому б вам не пожити в нас? — запропонувала я. — Зекономите на оренді, швидше назбираєте на перший внесок.
Але син поглянув на мене так, ніби я щось геть не розумне сказала:
— Мам, я сподівався що ви нам із татом допоможете. Все ж, сестра отримала будинок. Ми думали, ви оплатите оренду квартири, ну а ми гроші будемо складати.
Мені стало ніяково. Я пояснила, що тоді у нас були заощадження, а зараз їх немає.
— Ігоре, ми дуже хочемо допомогти, але всі гроші пішли на будинок для твоєї сестри. Зараз у нас просто немає можливості зробити те ж для тебе. та й оренда нині досить висока. Нам доведеться віддавати одну зарплатню повністю.
Він замовк, але я бачила, що він незадоволений.
— цікаво виходить: як сестрі то останнє із хати віддали, а як мені, то нічим не можемо допомогти? Дякую, мамо. – вклонився він і вийшов так грюкнувши дверима, що штукатурка посипалась.
Кілька днів ми із чоловіком місця собі не знаходили. Позичити гроші? Але чим віддавати? Навіть тримати господарку не вийде, бо житло сину треба вже, а з тим господарством коли ще назбираємо?
— Якщо потрібно, я поїду на заробітки, — сказав чоловік. — Я не хочу, щоб Ігор почувався обділеним.
— Ти ж знаєш, що це не надто хороша ідея. – відмахнулась я. – При твоєму здоров’ї лиш в мінус зайдеш на аптеку.
Але Сергій – чоловік мій, був упертий. Він зв’язався із старим своїм другом і вже за кілька днів заявив, що сідає за кермо фури. бачте, зарплатню запропонували вдвічі більшу від тої що має.
Та й бонуси за перепрацювання гарні тож він навіть не замислюючись сказав “так”. Я коли почула була проти категорично. Мій чоловік не мав того здоров’я аби так важко працювати. Набрала сина. Просила з татом поговорити. відмовити.
— Мамо, і тут ти налаштована проти мене, так? Тобто все для доні а як сину крихта, то вже зась?
Відтоді Ігор почав віддалятися від мене. Він майже не дзвонив мені, лише спілкувався з батьком, дізнаючись, скільки той заробив.
Донька теж стала рідко виходити на зв’язок. Коли я телефоную то чую щось про роботу, зайнятість ремонт і сім’ю. Її мовчання млоїло не менше, ніж холодність Ігоря.
Одного разу я вирішила поговорити з Олею. Прийшла до неї на гостину в неділю. Дивно, але було відчуття ніби донька ображена. Говорила зверхньо і якось так. що я винною почувалась.
— Мам. – зрештою не витримала вона, – Ти прийшла навіщо? Згадала про Олю? Як зароблене батьком то все Ігорю, а Олі пиріг підгорівший і все? Як ви можете так дітей ділити і вважати, що все в порядку?
Мені стало так прикро, сльози на очі. Я зрозуміла, що, ми з чоловіком десь допустили помилку у вихованні. Чому наші діти виросли з упевненістю в тому, що ми завжди повинні їх підтримувати, навіть ціною власного здоров’я.
Чоловіку нічого поки не говорила – бережу його здоров’я. Але ж рано чи пізно доня і йому вимовить те, що сказала оце мені. Уявляти не хочу його реакцію. він і так працює на межі сил.
І як бути? як примирити нашу сім’ю? Та й чи можливо це?
головна картинка ілюстративна.
