fbpx

Коли мої діти доводять мене до ручки… Я згадую цю історію, написану дорослим чоловіком про просту таку подію з його дитинства: як він розлив молоко.

Я пам’ятаю, було мені років десять, напевно. Був літній день, і ми стояли з мамою на балконі четвертого поверху нашої цегляної п’ятиповерхівки. Пахло кленовим листям, пилом старого міста, а на кухні закипав чайник. Мама посміхалася, і я теж, був рідкісний момент нашої легкої, безоціночної близькості.

Мати моя зазвичай була суворою жінкою. А вік мій був такий, коли тільки починаєш усвідомлювати, що ти самотній, і дистанція з батьками буде тільки зростати.

Але в цю мить мені ясно здалося, що ми так само близькі, як в ранньому дитинстві, було те саме світло, той же балкон і звук закипаючого чайника, може бути, він був найважливішим. Мама посміхалася, так само безтурботливо, як і п’ять років тому, та й як могло бути інакше – що таке п’ять років для дорослої людини, а для десятирічного хлопчиська це півжиття, подумайте!

Це зараз я б посміхнувся і постарався до кінця насолодитися цими миттєвостями, легко відпускаючи, упокорюючись з неминучістю їх плину, але тоді я раптом злякався, що мама прямо зараз перестане посміхатися і піде, і в оду мить все скінчиться. І коли закипів чайник, просто помчав на кухню налити нам чаю і повернутися…

Я дуже поспішав.

Коли вбігав в кухню, я раптом впустив пляшку молока зі столу, вона розлилася широкою хвилею прямо на чисту, недавно вимиту підлогу. Пам’ятаєте, були такі пляшки за радянських часів з широким горлом?

Пам’ятаю свій відчай, як я схопив ганчірку для підлоги, навіть не подивившись на те, що вона була сирою, і став намагатися витерти цю жахливу білу калюжу, в якій могла потонути моя радість, вона не вбиралася, а лише розмазувалася по всій кухні …

Тоді я кинув її і щосили побіг назад, на балкон. Мама стояла все там же. І навіть ще посміхалася. Я присів на поріжок балкону і спробував через невдачу і передчуття швидкої розплати за неї зловити останні ноти швидкоплинної радості. І мені це, здається, вдалося.

А потім…

Потім мама зайшла на кухню і пролунав крик: «Іди сюди!» Кожне її слово змушувало мене втискати голову в плечі, немов мені забивали з розмаху товсті, шорсткі цвяхи.

Чи мене пoбили, не пам’ятаю, але відчуття саме фізичного бoлю залишилося і зараз.

Звичайно, якби я міг тоді все мамі пояснити, вона не стала б лаятися, а, напевно, обняла б мене. Але у дітей просто не вистачає дорослих слів, щоб висловити свої дитячі почуття. А може і навпаки, дитячих слів не вистачає, щоб виразити дорослі почуття. Мені іноді здається, що почуттів дитячих і зовсім не буває – вони відразу на виріст нам видаються.

Пишу це зовсім не для того, щоб сказати, який я був і залишився ніжний, і які бувають жорстокі батьки. Зовсім ні. Уявіть, як бачила все, що відбувалося моя мати, доросла жінка, як стояла вона на балконі, яка вирішила нарешті відпочити хоч п’ять хвилин від щоденних справ і турбот, і ось на тобі – повертаєшся в будинок, де тільки що була вимита підлога, а там вся кухня в білих, жирних плямах. І ганчірка кинута на півдорозі. Мало того, що примудрився саме в ці рідкісні п’ять хвилин спокою щось перекинути, ще й розмазав, ще й не доробив, все кинув і пішов.

Все так, звичайно…

Але може бути? Може бути той, у кого є діти, прочитає зараз ці рядки і, потрапивши в схожу ситуацію, не буде кричати і лаятися, не стане забивати цвяхи, адже кухня від цього чистіше не стане.

Може бути він буде сміятися, га? Зрозуміє і, притиснувши голову переляканого хлопчика до себе, скаже: “Та ну його, це молоко і підлогу. У мене ж є ти, а у тебе – я!

Адже дуже скоро ми розлучимося. Ми віддаляємося одне від одного кожен день, непомітно, але ще небагато часу, і дитинство твоє пройде, ти станеш підлітком, віддалишся від мене внутрішньо, а потім ставши ще далі дорослим, поїдеш вчитися, працювати, жити своє життя.

А потім ми розлучимося назавжди.

Назавжди…

Але у нас є ще ці хвилини. Де запах літа і теплого пилу.

… Де ти зі мною, як лоша біля живота кобили, і як їй потрібно лише опустити голову, щоб вдихнути запах волосся свого малюка між чуйних вушок, так і мені, досить опустити руку і погладити волосся у тебе на маківці. Одного разу верхівка твоя піде далеко вгору, і щоб побачити її, мені потрібно буде, щоб ти сів і обов’язково поруч.

Але поки…

Ми все ще разом.”

Автор: Максим Цхай

You cannot copy content of this page