Наталя вискочила заміж в двадцять один рік і у неї з чоловіком було саме те кохання, про яке пишуть у книжках – очі у них горіли, коли дивилися один на одного, а як пішли діти, то вже їхньому щастю не було меж.
– Аню, підеш за хресну?, – спитала вона мене.
– Ще питаєш? З радістю!
Коли я тримала те маленьке чудо на своїх руках, то наче й собі була трохи мамою, таке хвилююче відчуття, мені теж захотілося свою дитинку і родину.
До мене й далі залицялися десятки чоловіків, але не більше того. Я ж не хотіла чогось особливого, якогось мільйонера.
Просто, звичайного хлопця, який купить до хати хліба і зготує яєчню, коли мене нема вдома… Купатиме дітей. слідкуватиме чи вони почистили зуби…
Зате Наталя розщедрилася на трьох діток.
– Ти за нас обох стараєшся, – прийшла я до неї на відвідини.
– Мушу, а то ти ніяк не обереш собі пару, – сміялася вона.
Коли Лізі, найменшій, був рік, то Наталя якось дуже змінилася. Вона все частіше до мене телефонувала з проханням побути з її дітьми.
– Щось я втомилася дуже, полежу, – казала вона, – Троє дітей, не дивуйся.
Я не дивувалася, адже теж стомлювалася їх няньчити, і гнала від себе погані думки.
Коли ми забили на сполох – було вже пізно.
Микола з чудового батька вмить перетворився на розгублену дитину і пустився берега. Я не знала, що робити, бо найменшій два, середульшому дев’ять і старшій п’ятнадцять. У мене робота і квартира, а їх просто нема на кого лишити, бо батьки обох далеко і то вже люди літні.
Я наймала няню на день, а сама йшла на роботу, думала, що Микола от-от відійде. Але ж де.
Якісь дуже добрі люди подзвонили в соціальну службу і там прийшли відвідати дітей. Микола безпробудно спав, а няня сказала, що її найняли на роботу і вона робить свою роботу добре. То в чому річ.
Але ті чомусь як вчепилися, що треба дітей забирати у такого батька і так це подавали, що наче справа вже вирішена.
Маринка до мене зателефонувала і все розповіла.
Я сиділа в своїй гарній квартирі і плакала – я не хотіла нічого змінювати. Я не хотіла брати на себе відповідальність за трьох чужих дітей. Я летіла туди з однією метою – отямити Миколу.
Коли він нарешті очухався, то я йому сказала прямо:
– Або ти берешся за розум, або дітей у тебе заберуть. Наталя тобі того не подарує ні на якому світі!
Думаєте одумався – знову давай за нею хлипати.
– Аню, я не знаю, як бути, без Наталі не знаю як бути. Розумієш? Мені потрібна вона…
– Все з тобою ясно.
Я не могла покинути дітей, не могла.
– Заради дітей, ти зрозумів? Ми робимо це заради дітей і боже тебе збав ще хоч щось взяти до рота!
Це так настроювала його і себе, йдучи на розпис. Ми одружилися.
Це було важке рішення, але я його прийняла. Раз у мене нема своїх дітей, то я стану опорою для Наталчиних, як не раз вона була опорою для мене.
Між нами не було ніяких стосунків, крім ділових: він кохав дружину. А я любила його дітей. Все.
Я могла ходити на побачення, головне попереджати, але мені чомусь не хотілося, летіла з роботи на крилах додому, де були мої найкращі в світі діти.
Не знаю, може я ще зустріну своє кохання, мені ж лише сорок три, в такому віці теж можна мати дітей. А з Миколою мені просто приємно бути поруч, він мені рідний, так само, як і діти. Як далі буде – відомо лише Богу, а щось планувати – навіщо?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота