Коли ми з чоловіком вирішили купити хату в гірському селі, то нас всі відмовляли, казали, що там і важко добратися, і з продуктами не просто. Але ми закохалися в гори, коли поїхали туди в похід ще студентами і мріяли та багато працювали аби купити собі тут хатинку.
І ось нарешті мрія здійснилася і ми продали мою квартиру, яку мені ще бабуся заповіла та купили хату і ще Василь доклав гроші та купив машину, щоб можна було туди самим їздити.
І ось ми їдемо, всі з села за нами дивляться, хто з-за паркана, хто виходить на дорогу, думаю, чому тут дивуватися, адже машини всі бачили.
І ось ми почали хату до ладу приводити, як не стало якихось інструментів і Василь поїхав в місто купити.
– Як не вернуся сьогодні, то завтра буду, – каже мені жартома.
Я посміялася і далі за свою роботу, бо мити в перебирати старі речі ніхто крім мене не буде.
І ось вже вечір, а чоловіка нема, я йому телефоную, а він поза зоною. Ночувати в горах геть не романтично в нетопленій хаті, я спала мов той борсук і одягнена, і весь одяг на себе наскладала з двома ковдрами.
На ранок почула скрип і так зраділа, що то Василь, але то була якась бабуся.
– Славайсу, – каже мені.
– Добрий день, – відказую я.
– А що то ти хату не натопила? Я казала, що ця піч геть ні до чого, але твій чоловік мені не вірив.
– Він поїхав за інструментами і ще не вернувся, то потім подивиться, – кажу я їй.
– Овва, – вона так на мене глянула, а тоді каже: «Я Івана попрошу до тебе прийти та подивитися, бо ще заслабнеш з холоду».
І справді прийшов чоловік, подивився, побідкався, походив, побідкався, далі пішов геть і вернувся вже з великою драбиною і поліз на дах, а далі в піч почали падати гілки і сажа.
– Птахи собі гнізда поробили, – пояснив він мені, – тепер я все прочистив і буде горіти, але треба за тим дуже слідкувати, аби ти тільки на чорне вугілля закривала шубер, чула? Бо інакше загориш.
– То ви моєму чоловікові поясните, добре, ще раз, бо я не дуже в цьому розбираюся.
– Чого йому пояснювати? А ти вже розбирайся, раз тут будеш сама жити.
– Чого ж сама? У мене чоловік є.
– Та всі вже кажуть, що покинув тебе тут, привіз сюди, гроші забрав і зник. Люди брехати не будуть.
Як він мені це сказав, то я аж за голову вхопилася, бо ж не може цього бути, Василь не такий. Але… я ж навіть не мала чим заплатити Іванові, бо всі гроші були в рюкзаку, який Василь забрав з собою.
Тетка Параска не дала мені пропасти і принесла поїсти, пояснювала, де дрова брати та що краще спалити з обори, якщо я думаю тут жити.
А я вже нічого не знала. Я хотіла тут жити з Василем, але як він мене покинув, то тоді що? У мене житла більше нема.
Що я буду тут робити, я ж за професією юрист, а за покликанням дизайнер, мені треба інтернету, світла.
Коли я вже втратила надію, то Іван погодився конем мене звести до траси, а там я мала б спинити якусь машину та поїхати назад. Я була без копійки, розгублена, адже вже минув тиждень, а Василя не було.
Отже, всі були праві, а я помилялася.
І тут у мене пікнув телефон, нарешті з’явився інтернет.
«Люба Інночко, не можу до тебе додзвонитися, тому пишу, може дійде повідомлення. Машина зламалася і вона в місті в майстерні, я поїхав назад до нас, бо батько дуже важкий, не можу по тебе вернутися, бо це надто довго. Дочекайся мене». І далі були ще і ще повідомлення, що батька не стало, треба провести церемонію, далі, що він їде і скоро буде у нас. «Я їду додому, до тебе», – було останнє повідомлення і вдалині я побачила нашу машину!
Сусіди знову визирали з вікон і з-за парканів, а от тітка Параска прийшла вже як своя.
– Як таку жінку на довго лишати, ми її майже заміж видали.
– Більше такого не повториться, обіцяю, – відказав Василь.
І жили ми серед краси…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота