Остап молодший від мене на років п’ять чи сім, я вже й добре не знаю, з якого він року, бо все життя ми прожили по сусідству і я точно знала, що він від мене з чоловіком молодший.
Я прийшла в невістки і так і лишилася жити ще в тій хаті, яку будували батьки Василя. Добре ми жили з чоловіком, діток трьох на світ привели та в люди вивели. Але так сталося, що на схилі літ нікого біля нас не опинилося. Доньки одружилися в міста, а син в сусідній район, тому бували дуже рідко у нас, але вже як всі сходилися на свята, то була повна хата щасливого гамору.
Остап же жив зі своєю Надійкою так само душа в душу і їхній єдиний син привів був невістку до батьківської хати, але не хотіла молода господиня жити зі старою господинею. Яка вже Надія була терпляча, яка добра, але не змогла вжитися з Ілоною. Та перетягла сина до міста, а далі взагалі вигадала жити за кордоном і так вони перебралися аж в далеку Канаду.
– Вже я ніколи не побачу свого сина, – казала Надія.
– Та що ти вигадуєш!, – перераджувала її я, – Тобі лиш п’ятдесят років. хто його знає, може, ви ще до нього поїдете.
– Ой, не говори дурниць, – Надія була гостра, як ніколи і було видно, що вона не хоче чути подібні розради, – Я з нею в Україні ужитися не могла, то на чужині уживуся? Перетягла мені єдину дитину і нас осиротила. Нащо мені ті гроші, що він передає, коли я не можу його обняти?
Хоч у кожного з нас були свої якісь негаразди, але сусідили ми наче рідня, бо чи з сіном помогти, чи в городі, чи теля помогти витягнути – все ми разом і завжди одні одним помагали.
Я вам так скажу, що не всі рідні живуть так в мирі, як ми жили з сусідами і ніяка курка між нами не пробігала.
Але роки йдуть і не стало мого Василя. Мені тоді було сімдесят років і я розуміла, що життя моє скінчилося.
Нема для кого жити – діти далеко, онуки вже виросли і не мають бажання до баби їхати в гості. Тоді до мене Надія й почала все частіше приходити та до себе запрошувати все з якимись потребами – то рецепта вона не розуміє, то радиться, як перестановку зробити, в який колір хату малювати, що садити, чи курку ставити на квочку, які квіти сіяти.
І так вона мене вже аж з себе виводила тими питаннями, тим, що ходить до мене та дивиться, що я їм, що в холодильнику.
«Яка влізлива!», – думала я з пересердя.
Але через рік я вже дякувала Надії, що мене отак витягла з того смутку, хоч тоді здавалося, що вона не дає мені горювати.
– Ти пробач мені, Надійко, може я тобі зле якось відповідала… Але тепер розумію, що ти все робила правильно…
– Пусте, Маріє, всі ми не вічні, але Бог дав життя, то треба жити.
Аж тут і Остапа спіткало те, що й мене… Я не могла повірити, що Надійки нема, бо ж лиш вчора виходила до курей, а тут вже по всьому.
Знаєте, якби я мала її дар, її душу, то швидше б зрозуміла, що з Остапом щось не так. Але ж я про що ж думала, аж незручно тепер казати – що люди скажуть! От про що я думала! Що люди скажуть, коли я до чоловіка щодня ходитиму. Та мені вже сімдесят п’ять років, що мені до людей?!
Того вечора Сірко їхній так скавчав, що я пішла дивитися. Як побачила, що біля пса ні миски, ні кістки, то вже пішла до хати і там побачила Остапа за столом з чаркою.
За мить хлоп зістарівся та змарнів, а я того й не бачила! Як мені перед Надійкою стало… я не можу передати.
– Ходи, Остапе, до мене, – кажу я йому, – Надія з того світу на тебе дивитися не може. Ходи…
Отак ми з того часу й живемо вкупі, але людям є про що говорити… А мені головне, що Надійка мені з портрета весела виглядає, а не сумна, як була.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
