– Мамо, з тобою все гаразд?
Вона кивнула, а ми з сестрою переглянулися.
– Мамо, пішли на кухню, ти нам чаю завариш, так як ти вмієш, правильно.
– Просто залийте кип’ятком, – буркнула вона.
Ми знову багатозначно переглянулися з сестрою. То була не наша мама.
Наша мама була пробивною, ось найкраще слово, яке її характеризує. Вона була перша в класі, перша в інституті, перша на роботі. Вона навіть перша попросила тата вийти за неї заміж.
– А що?, – не раз переповідала вона нам ті заручини, – ходимо ми по парку, вже його за рік вздовж і впоперек пройшли, скоро листопад на носі, гуляти холодно буде. А він все ніяк. Я тоді й кажу йому: «Пішли обручки купимо, заміж мене пора брати, а то отак доходимося до застуди».
Ми завжди реготали і тато разом з нами, він дивився на маму з любов’ю. Завжди.
Далі у них з’явилися ми з сестрою і мама вже мала ким командувати, сама завжди причесана, нафарбована, одягнена, сніданок на столі. А ми мов ті мухи сонні.
Це мама записувала нас з сестрою в спортивні гуртки, на танці, взимку ми всі їздили на лижах, влітку на велосипедах, обов’язково йшли в гори.
– Мамо, ми вже дорослі, ми хочемо бути вдома, – казали ми їй, коли нам було по дванадцять, але все одно, маму ніщо не могло зупинити в прагненні виростити нас здоровими і повноцінними людьми.
Вперше мама заспала, коли їх з татом звільнили з роботи, бо вони були передпенсійного віку і попали під скорочення. Тоді тато знайшов вихід і купив мамі дачу. Вірніше, його друг віддав йому ключі і попросив наглядати.
Тоді у нас з’явилися свіжі фрукти і овочі, вони з татом на велосипедах їздили на дачу, там ночували кілька днів. Працювали і мама верталася з урожаєм, який нам давала так, наче то не оскомні кабачки, а скарбниця з вітамінів.
Ми те радо приймали, адже вже були заміжні і мали своїх дітей, яких інколи лишали в мами з татом, але не надовго, бо надто правильні діти потім не ведуться на телефон.
А потім тата не стало. Раптово.
Мама виглядала як зазвичай після церемонії, ми помогли привести в порядок квартиру і ми роз’їхалися. Телефонували їй, але вона завжди говорила дуже сонним голосом, тому думали, що вона спить.
І ось приїхали. Перед нами стояла жінка, яка виглядала на років двадцять старшою за нашу маму, без постави і зачіски, в квартирі безлад. Мама ніколи не ходила в нічній сорочці вдень, але було видно, що вона так і ходить.
– Мамо, ми тут порадилися і на роботу треба мені вийти і Вікторії. Ти б не могла з нашими дітьми сидіти? Ми будемо тобі їх зранку привозити…
– З дітьми? Але у мене не прибрано.
– Мамо, ми зараз все разом зробимо, але ти найперше поїси і ми чаю поп’ємо.
– Ось це ви називаєте чаєм? Вчи вас і вчи, а в люди нема з ким вийти… Може, онуки будуть інші.
Нарешті й ми усміхнулися, бо на душі кішки шкребли, що ми її на тиждень саму лишили, а вона геть підупала. Але тепер вже все буде добре.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
