Коли ми зʼїжджалися, я думала, що це знак. Знак того, що нарешті ми подолали всі наші минулі непорозуміння, усі ті незручні моменти та болісні діалоги, які час від часу виникали між нами протягом цього року. Я уявляла, як ми, закривши двері, залишаємо за порогом сумніви, а всередині будуємо щось міцне і надійне. Але виявилося, що переїзд — це лише зміна декорацій. Усі мої старі страхи і його невизначеність, як невидимі валізи, перебралися з нами.
Сьогодні я зробила помилку – знову торкнулася тієї теми, яку, як мені здавалося, ми вже залишили в минулому. Тепер я сиджу тут, із пекучою порожнечею всередині, з його трояндами у вазі й з напівзібраними речами в коридорі, і розумію, що опинилася на старому, знайомому перехресті.
Мені потрібен тверезий погляд збоку, бо сама я вже не бачу, де правда, а де просто мої бажання.
Ми з Сашком разом вже рік. Нещодавно почали жити разом, і це, мабуть, усе загострило. Наші стосунки завжди були не без підводних каменів, часом були сильні недомовки та непорозуміння, і, на жаль, не без моєї провини теж.
Сьогодні був просто складний день. Я прокинулася в дуже пригніченому стані й вирішила знову підняти стару, болючу тему — той момент, який мене мучив місяцями. Я хотіла впевненості, хотіла, щоб він мене заспокоїв.
Але він не заспокоїв. Він просто сказав, що я мучуся, і що так далі не може тривати.
— Збирай речі і їдь, — сказав він. — Щоб ти більше не мучилася.
Я відчула, як світ руйнується. Я почала збиратися, і найгірше – він навіть трохи допоміг мені. Це було так холодно і діловито, що мене прорвало. Я сіла біля валізи і розплакалася.
Тільки тоді він зупинився. Ми знову поговорили, і він зізнався в тому, що я, мабуть, відчувала інтуїтивно.
— Я не впевнений, що відчуваю до тебе справжні, глибокі почуття, — сказав він. — Після минулих стосунків у мене ніби щось обірвалося. Але ти мені подобаєшся. Дуже. Мені подобається наш час разом, але я не знаю, чого хочу далі, і як бути з тобою.
Я розуміла, що він говорить чесно, але я не змогла просто встати й піти. Я сказала йому, що не хочу розставатися, що я готова чекати, поки він розбереться.
І знаєте що? Він сказав: “Добре. Залишайся. Будь тут.”
Я залишилася. Не поїхала додому, хоча вже була готова. За кілька хвилин він вийшов, а коли повернувся, то приніс букет білих троянд і вибачився за те, що довів мене до сліз. Ми більше не поверталися до цієї розмови. Зараз він поводиться, як завжди, ми дивимося фільм, він мене обіймає…
Але… Моя валіза, напівзібрана, досі стоїть у коридорі біля вхідних дверей.
Це не вперше таке. Раніше, коли ми просто зустрічалися, ми теж сварилися, і він заявляв, що все, давай припинимо, бо “не складається”. І щоразу я його зупиняла, і ми продовжували.
Мій внутрішній конфлікт і питання до вас:
Він сказав, що не має справжніх почуттів, але я йому “подобаюся”. Чи достатньо цього “подобаєшся”, щоб будувати спільне життя?
Валіза в коридорі. Чи це символізує те, що я сама не до кінця прийняла його рішення, чи це наша спільна нерішучість і відкладання неминучого?
Уже було кілька таких “розривів”, які я зупинила. Чи не є це ознакою того, що він дійсно хоче піти, а я просто змушую його залишатися?
Я не знаю, що робити. Я заплуталася. Якщо він не впевнений, чи варто мені бути тією, хто постійно його переконує?
Як би ви вчинили на моєму місці? Усвідомлюючи, що він не впевнений у любові, але не хоче, щоб я їхала і плакала. У чому для мене буде менше болю: у тому, щоб поїхати зараз, чи у тому, щоб залишитися і чекати, поки він “розбереться”?
