Коли ми зібрались за сімейним столом на Різдво, мама мого чоловіка узяла слово. Говорила вона довго і про прекрасну дружну родину і про те, що виростила гарних синів, а потім видала: “Аби й надалі між вами був і мир і взаєморозуміння, я своїм майном вирішила вже зараз розпорядитись”. Ну а далі ми почули таке, після чого вийшли звідти із чоловіком і досі до тями прийти не можемо.
Можна дуже довго говорити про те, що нині ніхто і чого нікому не винен. тут я згодна повністю. Ми й не чекаємо – самі, своїми руками заробляємо. Але, прикро, коли прикриваючи очі любов’ю, рідні люди вчиняють так, як вчинила оце моя свекруха.
Ми у шлюбі із чоловіком двадцять років уже. Є у нас двоє діток, старший студент нині. Так от, скільки я нас разом пам’ятаю, стільки наш сімейний бюджет поділено на три: дві частини нам, а третя мамі чоловіка мого.
Ми ж торгуємо відколи одружились. Маємо свій магазин із продуктами, тим і живемо. Самі і доставкою займаємось і закупівлею і реалізацією. Стоїмо за прилавком по черзі, залежно від того, який то день і що потрібно робити.
Гроші не казна які, які, квартиру трикімнатну за п’ять років виплатили нарешті. Можливо, воно і швидше було б так ми ж іще опікуємось мамою мого чоловіка.
Галина Олегівна ні дня свого життя не працювала. То чоловік її утримував, а тепер на синів той обов’язок ліг. Після появи на світ брата мого чоловіка Галина Олегівна не може ходити. Так що я ніколи не вважала допомогу їй, не правильним чимось. Навпаки – бігла у вільний час у її квартиру, аби чим у пригоді стати. Носила смаколики, намагалась бути поруч завжди.
Ну а на Різдво, ми як і завжди за спільним столом зібрались. Коли слово узяла Галина Олегівна, то сказала, що заради миру у сім’ї вона вже зараз розпорядиться своїм майном:
— Ти Петре (про мого чоловіка мова) маєш усе, про що мріяти можеш, а от Станіслав (то брат мого чоловіка) – приймак. Тож квартиру я йому залишу, але й вас не обділю – все майно що от тут бачите залишаю вам.
Ми там і оніміли. Станіслав із дружиною в сльози, стали на коліна, маму дякують, а ми встали і вийшли з-за столу.
Нам не потрібні квартира, нам не треба придбані нами ж речі, які ми із волі свекрухи колись зможемо успадкувати і вивезти на смітник, нас вразила несправедливість.
От тільки подумати: не навпіл, а нам за все, що ми роками для неї робили – нами ж придбані меблі. Ну а брату, який окрім лежання на дивані і голосних скарг на долю свою – трикімнатна квартира.
Вчора вкотре свекруха мене набрала. Просить із чоловіком аби я поговорила, каже що він від неї трубки не бере а вона хоче пояснити, чому саме так вирішила.
Але ми для себе вирішили, що віднині не маємо із цією жінкою нічого спільного. І то не наша вина а її.
Ну хіба ж ми не праві?
Головна картинка ілюстративна.
