fbpx

Коли наша секретарка зайшла з документами Евеліни в кабінет головного редактора, щоб повідомити про зміну прізвища колеги на її дівоче, шеф насторожився, почувши прізвище Ковальчук. – Евеліна Володимирівна, – протяжно мовив він. Здавалося, якась здогадка мелькнула в його голові

Моя колежанка Евеліна вже з місяць після свого розлучення ходила, як у воду опущена. Вона прийшла до нас у редакцію зразу ж після університету, вже була заміжньою, тож до року народила донечку Софійку, а через рік повернулась на роботу, залишивши дівчатко на своїх батьків. Тато, колишній військовий, вийшов на пенсію. Мама через стан здоров’я працювала в лікарні на пів ставки. Тож було кому внучку доглядати. Бо надіятись на зарплату чоловіка було марно: чи дійсно йому так важко було знайти роботу, чи просто не мав бажання працювати – важко сказати, але сидіти з донечкою навідріз відмовлявся. Потім вирішив із другом розпочати власний бізнес, але справа прогоріла до нитки, ще й залишився в боргах і мав покрити збитки.

Тесть відмовився дати гроші, і зять подався за кордон на заробітки. Через два роки ошелешив дружину: «Вибач, покохав другу. На аліменти не подавай – надсилатиму євро на доньку». Евеліна й повірила, та коштів так і не дочекалася, подала на розлучення. Їхній шлюб розірвали заочно, а потім зник і зв’язок із колишнім.

Коли наша секретарка зайшла з документами Евеліни в кабінет головного редактора, щоб повідомити про зміну прізвища колеги на її дівоче, шеф насторожився, почувши прізвище Ковальчук.

– Евеліна Володимирівна, – протяжно мовив він.

Здавалося, якась здогадка мелькнула в його голові.

Секретарка не звернула б увагу на реакцію керівника, якби він наприкінці дня не попросив її покликати в кабінет Евеліну. Звідти вона вийшла мало не в сльозах: шеф доручив їй нелегке й відповідальне завдання, яке дотепер виконував наш колега Максим, спокійний, мовчазний хлопець, який повністю віддавався роботі, що, здається, й особистого життя не мав через ту працю. Евеліна також уже була досвідченим працівником, і вчасно справлялася з професійними обов’язками, але на той момент у неї серйозно захворіла мама, і всі її думки були спрямовані на те, щоб допомогти їй все-таки подолати недугу, тож понаднормова праця – це було для неї вже занадто.

Колежанка переповіла нам розмову з шефом, про те, що вона сказала про хворобу мами, а він чомусь запитав, як її звуть, і почувши, став наполягати на терміновому виконанні, якщо вона і надалі хоче залишатися на робочому місці, на яке завжди багато претендентів знайдеться.

Евеліниної мами не стало в той вечір, коли донька залишилась у редакції дописувати статтю. Коли їй зателефонував тато, щоб поспішила, бо мамі погіршало, якраз побачила Максима, що ще не пішов додому. Хлопець запевнив її, що сам все доопрацює, і на ранок матеріали будуть на столі у шефа, а вона хай спішить до мами.

Максим усе зробив ніби й непогано, але в своєму світлі і стилі, і керівник зразу впізнав його руку. Він вже хотів викликати Евеліну на килим, але підлеглі сказали, що в неї трапилося горе. Якийсь час головний ніби не помічав Евеліну, навіть співчуття не висловив, а далі все повернулося на круги свої. Але перед тим секретарка нам нагадала, що післязавтра день народження Евеліни, то щоб ми її привітали: скинулися по кілька сотень, вручили конверт з грошима(вони їй зараз особливо потрібні), купили солодощі й квіти, посиділи, попили кави просто в неї в кабінеті.

Ранок наступного дня почався з того, що вже з коридору головний покликав Евеліну в кабінет, почавши з нотацій, що вона «із дзвінком» прийшла на роботу, а відповідальні працівники мають бути на місці хвилин за п’ятнадцять до початку робочого дня. Потім керівник знову доручив їй аналогічне із минулим завдання, мовляв, готує її на редактора відділу, а на Максима має інші плани. І цього разу Евеліна відмовлялася з поважних сімейних причин: після втрати дружини батько зліг із серцем у лікарню, доньку нІкому забрати з дитсадка. Та шеф наполягав на своєму. Довелося жінці після дитсадка привести Софійку в редакцію, бо вдома в неї професійного комп’ютера не було. Дитина вередувала. І тут знову на допомогу прийшов Максим, запропонував допомогу, хоч уже отримав від шефа попередження, але про це ми ще не знали, бо хлопець нікому не признавався. А ще нашим цікавим до всього жіночкам сорока на хвості принесла, що головний дуже хотів звести Макса зі своєю родичкою, що працює в типографії, але хлопець ще не мав бажання розпрощатися з холостяцьким життям. Та в колективі наше дуже спостережливе жіноцтво помітило, що Максим заглядається на Евеліну, ніяковіє в її присутності. Та Евеліні було не до того. Вона не дуже погоджувалася на допомогу хлопця, остерігаючись гніву шефа, але була вдячна, вважаючи його просто другом.

Евеліна прийшла на роботу зі спокійною душею: тато повернувся з лікарні, забере Софійку з садка, а вона купить деякі продукти, щоб на сороковини зібрати рідню, відвідати цвинтар і пом’янути маму. В кабінеті її вже чекали колеги, щоб привітати з днем народження.

– Ой, друзі, щиро дякую, я ж зовсім забула, закрутилася, бо завтра сороковий день, як нема моєї матусі, – схлипнула Евеліна.

– То давай в обідню перерву зберемося в тебе, вип’ємо кави з тортиком, пом’янемо твою маму також.

Стіл було накрито, ми замислилися, чи запросити шефа, який останнім часом був надто прискіпливий до Евеліни. Врешті доручили секретарці покликати його, але вона його в кабінеті не застала. Звісно, начальство не звітує, коли й куди їде, тому почали без нього. Коли всі вже зібралися розійтися по робочих місцях, нагрянув шеф і почав обурюватися, мовляв, що це підлеглі влаштували на робочому місці, а винуватиці застілля підготував догану і запропонував подумати про звільнення, бо вони з нею, мабуть, не спрацюються. Евеліна на емоціях зразу написала заяву, мовляв, а чого чекати – другої догани, адже ж, очевидно, що керівник її хоче вижити. Не допомогли ні вмовляння колег не спішити, ні те, як заступався за неї Максим, якому шеф також указував на двері.

Після вихідних Евеліна прийшла в редакцію забрати власні речі зі свого робочого стола. Тато болісно сприйняв її звільнення, але те, що він приїде до шефа, щоб поговорити з ним, вона не сподівалася. Чоловічі голоси в кабінеті говорили на підвищених тонах. Евеліна спочатку почула знайомий голос, а коли побачила через вікно припарковане татове авто, переконалася, що то батько. Коли тато вийшов із кабінету, донька намагалася розпитати, що його пов’язує з головним редактором, але він тільки й сказав:

– Поговоримо вдома.

Шеф сам зайшов до Евеліни, винуватим голосом попросив її приділити йому час для серйозної розмови. Вони вийшли на вулицю і присіли на лавці в скверику. З вікна ми могли спостерігати за ними. Згодом Евеліна переповіла нам зміст цієї розмови.

– Евеліно Володимирівно, заберіть заяву і продовжуйте працювати. Вислухайте мене, чому я поводився з вами несправедливо, і у вашій волі буде: пробачити мене чи ні. Річ у тім, що я знав вашу маму Олю, не просто знав, я до нестями кохав її. Вона закінчила медінститут, я відслужив у війську і працював звичайним робітником на заводі. Наші батьки були раді за нас. Ми були наймолодшими дітьми в родинах, а вони – людьми середнього достатку, тим не менше підготували нам розкішне весілля, а воно не відбулося.

Уявляєте, Евелінко, за три дні до вінчання моя Олечка втекла з молодим лейтенантом, вашим татом. Вона трохи зустрічалася з ним, коли я служив, потім перестали спілкуватися. А перед самим весіллям він приїхав і майже з-під вінця викрав мою наречену. Яким це було випробуванням для всіх, а для мене яка ганьба й сором!

Я поїхав з рідного міста, вивчився на журналіста, працював у районних часописах, знайомився з дівчатами, мріяв одружитися, але так і не зміг забути мою Олю, і жодна жінка не могла зрівнятися з нею, тому так і залишився сам.

Коли я випадково від знайомих дізнався, що Оля повернулася до рідного міста, я також переїхав сюди і влаштувався в редакцію ще до вашого приходу. Мета в мене була одна: побачити Олю, поглянути їй в очі, а, можливо, й відбити в суперника, прізвище якого я не забував ні на хвилину. Я готовий  був навіть мстити тому Ковальчукові Володьці всіма можливими способами.

Згодом мене підвищили, але я б ніколи не здогадався, що ви – Олина донька, бо дуже похожі на батька. Його я ж ніколи раніше не бачив.

Коли ж я дізнався, що ваше дівоче прізвище Ковальчук, а мама Оля, в душі почалася просто буря. Мене навіть не зачепило, що вона хвора, щоправда, я не вірив, що настільки все безнадійно. А ще й Максим, у якого закохалася моя племінниця, ігнорує дівчину, а за вас виконує роботу. Тож обурення взяло верх: знову ці Ковальчуки на шляху до щастя моєї родини. Але я не мав права так думати і чинити. Візит вашого батька розбудив у моїй душі спочатку гнів, але потім прийшло співчуття: як він здав у свої п’ятдесят, коли втратив дружину, яку кохав так само.

І ще одне прохання: покажіть мені могилку мами, – сказав він на прощання.

Евеліна ще деякий час працювала з нами, потім вийшла заміж за Максима, і подружжя звільнилося з редакції газети та успішно розкрутило свій популярний глянцевий журнал.

You cannot copy content of this page