Я не могла не прийти на ювілей до свекрухи, але від щирого серця побажати навіть не мала що. Якщо чесно, то мені навіть шкода було для неї подарунок купити і я геть не розуміла, чому всі так її хвалять та возвеличують. Коли настала моя черга сказати пару слів, то я себе не могла пересилити, а далі й вимовила:
– Бажаю вам стільки добра, радості і достатку, скільки ви дали нам.
Свекруха зблідла, але гості вже це не зауважили та наминали страви. Чоловік мені тоді за руку, мовляв, ну ж ювілей у мами, мало, що, може нашим дітям щось подарує. А та встала з-за столу та пішла до мене…
Почну з того, що свекруха була до мене упереджена, це ще м’яко кажучи. Вона не могла зрозуміти, чому її єдиний синочок так за мене вчепився, що згоден в гуртожитку жити з тарганами, лиш би зі мною.
Вона сама працювала в поліклініці, дуже високо несла голову, мовляв, її люди знають та шанують. Але до своєї невістки, тобто до мене, вона чомусь не мала ні часу, ні настрою, як би я її не просила чи з дітьми побути, чи домовитися аби педіатр послухав дітей.
– Я ні кому пороги не оббивала, а як ви такі мудрі, то самі все робіть. Ви мене не питали, як дітей на світ приводили? То й тепер все самі.
Я не знаю, на що вона розраховувала, може, Тарас піде від двох дітей до неї під крило? Але він поїхав з моїм батьком на заробітки і за два роки ми змогли купити квартиру, свою власну. Це таке було щастя після п’яти років в гуртожитку мати свій куточок.
Звичайно, що свекрусі не сподобався ні район, ні планування квартири, ні ремонт.
– Одразу видно, Іванко, що це ти вибирала, – говорила вона.
Так, я обирала район, який був би біля школи і садка, а не подалі від неї, бо вона не мала звички до нас приходити. Вона була надто зайнята, це я давно зрозуміла.
Вона не приходила на дні народження онуків, маючи сотні відмовок, єдині правильні онуки, то були від її доньки.
А після того, як вона окремо Тараса вітала з днем народження у себе вдома, то я й перестала її звати на свої. Чужі люди мають більше шансів бути привітними один до одного, ніж ми.
І ось ювілей. Я йти не хотіла, але Тарас каже:
– Це шанс помиритися, мамі сімдесят, вона, думаю, багато чого переосмислила. Та й вона тебе запросила, то вже перший крок.
І я подумала, може, й так. Людина переосмислює багато що в своєму житті, змінюється і я дам їй шанс налагодити з нами стосунки.
Але на святі я зрозуміла одне – вона була добра до всіх, крім нас. Це для мене був холодний душ, що вона старалася перед іншими, але не перед нами. Сама вся така нафарбована, прикраси, сукня, зачіска, а для моїх дітей навіть не хотіла шоколадки купити. Для чого так наряджатися, коли ти в тому вже нікуди й не підеш і так і буде висіти в шафі, доки не викинуть, як тебе не стане. Адже вона сама хвалилася, що це все на замовлення пошито, взуття куплено, прикраси їй чоловік подарував теж на ювілей.
Тому, коли настав час для тосту, то я думала чи сказати їй в очі, що я про неї думаю, чи сказати так, щоб зрозуміла лише вона.
От і сказала, а чоловік мені: «Ну ти чого? Може, мама нашим дітям щось відпише».
І тут свекруха підходить вся бліда і каже:
– То я тобі такого сина виховала і ще щось тобі мала дати?
Я не знайшлася, що й сказати. Ні, справді, невже сам факт цього мав бути причиною для вдячності на віки вічні? А те, що вона не бабуся моїм дітям, то як це назвати?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
