Минуло майже п’ятнадцять років з того дня, як сестри – Світлана та Наталія – востаннє стояли в одній кімнаті. Світлана тоді, тримаючи в руках теку з документами, намагалася не дивитися сестрі в очі. Вона заздалегідь прорахувала кожен крок: привезла онука до бабусі з дідусем, підмовила малого сказати, що він би залишився у них жити, якби вони переписали квартиру на матір. Старі погодилися і відписали все на молодшу.
– Мені треба про сина думати, – виправдовувалася Світлана, – Борис ніколи не заробить на квартиру, так на орендованій і житимемо…
Наталія тоді мовчки вийшла і змінила номер телефону.
Роки йшли. Світлана обжилася в тій самій квартирі, зробила дорогий ремонт, змінила меблі. Її син Максим виріс, став тренером, одружився. Жила Світлана непогано, чоловік Борис кермував на міжміських рейсах, гроші в хаті водилися.
Але з віком щось почало муляти всередині. Буває, прокинеться посеред ночі, дивиться в стелю і згадує, як вони з Наталкою в дитинстві одну цукерку навпіл ділили, секрети довіряли одна одній.
Одного вечора вона таки знайшла сторінку сестри в мережі, впізнала, бо сестра поставила ще дівоче фото.
Світлана довго вагалася, але все ж написала. Потім почалися дзвінки.
– Алло, Наталко? Ти мене чуєш? – Світлана крутила в руках дорогий смартфон, сидячи на шкіряному дивані.
– Чую, Свєто, чую. Чого дзвониш? – голос сестри був тихим, наче з підземелля.
– Та от, серце щось не на місці. Як ти там? Де живеш, як здоров’я?
– Та яке там здоров’я… Живу за містом, у старому будинку, що від баби лишився. Дах минулої осені потік, то ми його клейонкою накрили, бо на шифер грошей немає. З чоловіком розлучилася ще років п’ять тому, він аліменти не платить, каже, що сам голий-босий. Син мій, Андрій, десь на підробітках у місті, але сам ледве виживає, мені нічого не привозить. Отак і перебиваємося з хліба на воду.
Світлана слухала це, і їй ставало не по собі. Вона згадала свою повну комору, нову машину чоловіка.
– Слухай, Наталко, я так не можу. Давай я тобі буду гроші скидати? Ну, хоч потроху, на ліки там чи на ремонт.
– Ой, Свєто, та нащо воно тобі… Ти ж теж не мільйонерка.
Світлана тоді скинула одразу десять тисяч. І пообіцяла собі, що робитиме щомісяця переказ сестрі. Вона відчула таку полегкість, ніби гора з плечей зсунулася.
Минуло ще два місяці. Світлана саме збиралася на роботу, коли згадала, що у сина Наталії, Андрія, скоро день народження. Вона набрала Максима.
– Максе, привіт. Слухай, у твого брата двоюрідного, Андрія, день народження за тиждень. Я подумала, може ти йому новий телефон купиш? Ти ж собі якраз модель міняти збирався, а той свій старий, але хороший, міг би йому віддати.
Або давай я тобі гроші скину, а ти вибереш щось пристойне.
– Мамо, ти знову за своє? – Максим зітхнув у слухавку. – Я того Андрія бачив один раз, коли мені сім років було. Хто він мені такий? У мене своїх витрат повно, ми з дружиною на відпустку відкладаємо.
– Яке ж ти жадібне виросло, – зітхнула Світлана. – Я ж для тебе ту квартиру вибивала, щоб у тебе старт був. А ти тепер шматка хліба для родичів шкодуєш.
– Ой, мамо, не треба про ту квартиру. Ти сама знаєш, як вона тобі дісталася. Тепер просто совість відкуповуєш, от і все.
Ці слова зачепили Світлану. Вона вирішила, що треба поїхати до Наталії. Сама побачить ті злидні, привезе купу подарунків, може, фотографії зробить, щоб Максиму показати – хай соромно стане. Вона накупила повні пакети: ковбаси, сири, солодощі, іграшки для малих, навіть комплект постільної білизни дорогий взяла.
Наталії вона нічого не сказала. Сіла в машину, ввела в навігатор адресу села. Їхати було близько години. Світлана все уявляла, як вона заходить у той старий двір, як Наталя вибігає в тій своїй хустці, як вони плачуть і миряться остаточно.
Коли навігатор сказав: “Ви прибули до місця призначення”, Світлана загальмувала і розгублено подивилася у вікно.
Вона очікувала побачити похилену хату, забиту клейонкою, але перед нею стояв високий паркан із темного металопрофілю з кам’яними стовпчиками. За парканом виднівся другий поверх добротного котеджу, обкладеного декоративною цеглою. На подвір’ї, через прочинені автоматичні ворота, було видно два автомобілі — новенький білий кросовер і робочий пікап.
Світлана вийшла з машини, тримаючи в руках важкі пакети. Вона підійшла до хвіртки і натиснула на дзвінок. Через хвилину двері будинку відчинилися, і на поріг вийшла жінка. Це була Наталія. Але на ній не було хустки чи старої кофти. Вона була в дорогому велюровому костюмі, з гарною стрижкою, на шиї блищав золотий ланцюжок.
– Свєто? – Наталія зупинилася, її обличчя на мить смикнулося, але вона швидко взяла себе в руки. – Ти чого без попередження?
Світлана мовчала, переводячи погляд з сестри на будинок, а потім на машини.
– Це… це твій будинок, Наталко? – нарешті видавила вона. – Де дах тече? Де клейонка?
Наталія підійшла до хвіртки, але відчиняти не поспішала.
– Ну, як бачиш, дах уже не тече. Давно перекрили.
– То ти мені брехала? – Світлана відчула, як у вухах почало шуміти. – Ти три роки брала в мене по десять тисяч щомісяця! Ти казала, що тобі на хліб не вистачає! Я синові нерви мотала, подарунки твоїм дітям купувала…
Світлана поставила пакети прямо на землю, бо руки почали труситися.
– Як ти могла? Я ж від чистого серця… Я думала, ми рідні люди. Я хотіла як краще.
– Як краще? – Наталія раптом засміялася, але сміх був сухий і неприємний. – Ти хотіла совість свою заспокоїти, Свєто. Ти ж спати не могла через ту квартиру, яку в мене під носом виманила. Тобі треба було відчувати себе “рятівницею”, щоб не думати про те, яка ти насправді. От я тобі і дала таку можливість. Ти купувала собі спокійний сон за десять тисяч на місяць. Це дешево, Свєто. Дуже дешево за те, що ти тоді зробила.
– Але ж у тебе гроші є! Навіщо ти брала мої?
– А чому б і не брати? Це була моя компенсація. Моя частка від батьківського спадку, яку ти мені тоді не дала. Я ці гроші навіть не витрачала спочатку, просто на окремий рахунок складала. А потім онукам на іграшки почала брати. Ти ж сама хотіла бути доброю тіткою. От і будь.
З будинку вийшов високий молодий чоловік – Андрій. Він тримав на руках маленьку дівчинку.
– Мамо, хто там? – запитав він, підходячи ближче.
– А, це тітка Світлана. Добрий день.
Він кивнув їй так, ніби вона була просто сусідкою, яка зайшла щось запитати. Ніякої радості, ніякого тепла.
Світлана дивилася на них і не впізнавала. Перед нею були зовсім чужі люди. Заможні, впевнені у собі, яким її допомога була потрібна як рибі парасолька.
– Значить, дах не тече… — повторила вона, наче в тумані.
– Дах у нас міцний, Свєто, – сказала Наталія, беручись за ручку хвіртки, щоб зачинити її. – Ти свої пакети забирай, у нас у холодильнику місця немає, вчора якраз закуповувалися в місті. І гроші більше не шли. Рахунок я закрию. Свою совість ти вже нагодувала досхочу.
Наталія розвернулася і пішла до будинку. Андрій ще раз кивнув і пішов слідом за матір’ю. Світлана залишилася стояти біля високого металевого паркану. Повз проїхав сусід на велосипеді, зацікавлено озирнувся на міську машину і жінку з пакетами біля ніг. Світлана повільно почала складати продукти назад у багажник. Вона згадала, як вчора сварилася з чоловіком через те, що він хотів купити нові шини, а вона сказала, що треба “сестрі допомогти, бо там біда”.
Дорога назад здавалася довшою. Світлана не вмикала радіо. Вона думала про те, що скаже Максиму, коли повернеться. Хоча, швидше за все, вона нічого не скаже. Просто мовчки розкладе в холодильник сири та ковбаси, які так і не стали символом примирення.
Коли вона проїжджала повз знайому заправку вже біля міста, їй прийшло повідомлення на телефон. Це був Максим: “Мам, ну що ти там, доїхала до своєї “бідної” сестри? Скільки грошей цього разу залишила?”
Світлана прочитала повідомлення, але відповідати не стала. Вона просто відклала телефон на сусіднє сидіння і міцніше вчепилася в кермо. Попереду були вогні міста, а в кишені все ще лежала банківська картка, на якій тепер залишалося на десять тисяч більше, ніж вона розраховувала.
Але радості від того не було ніякої, бо в голові крутилося лиш одне – чому сестра так з нею вчинила? Як ви думаєте?
