Коли невістка стала на порозі і було зрозуміло, що вона от-от приведе на світ маля, то я знала, що син прийме її назад. Як мені хотілося аби моя дитина не була такою доброю, аби вказала їй на двері і була ж причина

Я з чоловіком не нажила ніяких статків, хіба велику бібліотеку. Завжди вважала, що людина має мати освіту і тоді вона легше знайде собі однодумців, життєвий шлях і проживе загалом щасливе життя. Я не розумію, чому ж тоді все так пішло?

Ми ростили Іванка в любові, між нами не було ні сварок, ні підвищеного тону, бо ми з чоловіком розуміли один одного з пів слова. Син бачив, які у нас рівні стосунки і сам ріс спокійним і безпроблемним хлопчиком, він любив читати, мріяв про щось у себе в кімнаті, готувався до вступу в виш.

Домашня дитина і вчився він теж добре. Хоч він і приїздив раз в місяць, але я відчувала, що син зовсім не змінився, кардинальні переміни трапилися вже тут, у нас вдома.

Прийшов він молодим спеціалістом в школу і вже молоді вчительки вже на нього заглядаються, я мрію про онуків, аж тут подія – веде знайомитися він дівчину. Я мало не впала, коли побачила Віру, як вона мені дошкуляла, коли я була у них класною керівничкою. І мати її така, там взагалі виховання ніякого, а вона до нас в дім йде і з яким лицем?

Як я сина не просила, як не вмовляла, що вони просто як з різних планет, але він сказав, що вона вже при надії від нього.

Пішли молоді жити в гуртожиток і ось там вже Віра себе й проявила, адже вона думала, що Ігор не знати які гроші заробляє і буде вона як у бога за пазухою, а то ж не так.

Вона за дитиною й не вставала, Ігор і встане, і продукти купить і готує, а вона лиш рота розкриває, що зарплата маленька і геть вона не такого життя хотіла.

А потім вона просто зникла, написала записку, що не хоче так жити і все. Я так раділа, що Ігор вернувся з дитиною до нас, це ж мій рідний онук і ми вже його виховаємо як годиться.

Думала, що син через якийсь час приведе в дім іншу дружину, вже таку, як треба, яку ми будемо розуміти. Але ж де.

– Мамо, Олежик ще маленький та й не хочу я ризикувати, бо ж як вернеться Віра, то що тоді?

– Та вона не вернеться, що ти не розумієш?

Але вернулася.

Через вісім років стала у нас на порозі геть підупала і почала:

– Я прийшла до сина! Маю право!

Як вона горлопанила, мені було перед сусідами не зручно, але Ігор її прийняв! Таку!

Він на той момент вже купив собі однокімнатну квартиру і вони пішли туди жити. Чому він так вчинив – я не могла зрозуміти, адже дитина не його! Віра трохи язик прикусила, вже дитину сама няньчила, намагалася й з Олежиком налагодити контакт, але часто йому казала, що він як батько і це було сказане зовсім не з гордістю.

Не було й року Владику, як Віра знову чкурнула світ за очі, прихопивши з собою все цінне, що було в квартирі.
Ігор вернувся знову до нас з двома дітьми. Я вже не знала, що й думати і робити.

– Мамо, дитина ні в чому не винна, – казав він тихо.

– То у нас тут буде притулок, сину? Хто піде з тобою жити на чужі діти?

Син не розуміє, чому я так кажу, але ж то правда. Яка жінка захоче жити з чоловіком, у якого вже двоє дітей малих? Вона ж сама захоче своїх мати і буде своїх любити більше. Отак ми ростили сина і думали, що йому буде легше в житті, але не врахували того, що є люди, які просто раді скористатися чужою порядністю. І щоб ви нам порадили тепер робити?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page