Коли Ольга заїхала на подвір’я новим авто, Маринці аж зле стало, те я добре бачила. Моя менша донька одразу склала два до двох і різко розвернувшись у мій бік випалила, що ніколи від мене такого не очікувала. Вибігла з мого двору зі сльозами на очах, а вже наступного дня повернулась і поклала на стіл якісь папери: “Ти кажеш, що любиш нас однаково. Тепер і побачимо, мамо”.
П’ять років тому я не бачила інших варіантів. окрім як поїхати на заробітки за кордон. Тоді у нашій сім’ї склалась дуже неприємна ситуація і я розуміла. що самотужки моя доня не впорається.
Моя Оля – старша доня, була заміжня уже десять років. З чоловіком у них були прекрасні стосунки, от тільки не мали вони діточок і дуже з цього приводу переймались. Коли ж отой тест, таки показав омріяні дві смужки, щастю не було меж. Однак, онук мій на світ з’явився завчасно і спеціалісти ошелешили нас невтішним прогнозом на майбутнє.
Доки ми з донькою усі сили і заощадження клали на те, аби малого урятувати, зять десь у тих лабіринтах палат і кабінетів загубився. Одного дня сказав спокійно так, що більше жити у такому темпі і таким життям не має ні сил ні бажання:
— Це твоя боротьба. – мовив Олі, – Я вмиваю руки.
так, моя донька залишилась у тій скруті одна однісінька. Я допомагала чим могла, але потім прийшло розуміння. що не витягуємо. Подалась я за кордон, аби заробити такі необхідні кошти.
Оля моя теж не сиділа склавши руки. Вона домовилась зі своїм начальником і вийшла з декрету на роботу. Приїздила в офіс на кілька годин тричі на тиждень, основну ж роботу виконувала віддалено. Навіть підробіток узяла, не спала практично.
Онук одужував і категоричність спеціалістів змінилась м’яким оптимізмом. Все ще потрібні були кошти і не малі, але результати були і прогнози радували. Нині ніщо вже й не нагадує про той час. Онучок бігає разом із друзями, займається плаванням і пішов у перший клас. Ми все подолали, таки змогли, я могла повертатись додому.
Якщо ж моя старша доня землю під собою рила. на порожньому місці розкручувалась, то мена пливла за течією і мала надію на усіх окрім себе самої. Маринка заміж вийшла. мала трьох діток, але з появою нащадків у неї не відповідальності додалось, а приводу для того, аби вважати, що їй усі на цьому світі усе винні тільки тому, що по хаті бігають діти.
Підігрує там гарно і чоловік її. Він один син у сім’ї і змалку звик. що несуть і до ніг кладуть, тільки тому, що він такий є. Живуть вони у свахи моєї і я їй не заздрю зовсім. Вона працює на полях, заробляє по 500 гривень у день, гроші витрачає на онуків, але все одно не здатна догодити.
Маринка завжди жаліється на свекруху, на те, що вона їх повчає. на те, що та невдоволена тим, як доня моя веде господарство, як виховує (а швидше не виховує) своїх дітей. Останнім часом сваха узагалі заявила. що молода сім’я повинна жити окремо, от тільки тим нема куди йти, адже навіть на оренду будинку у них немає грошей, що вже говорити про купівлю окремого. Зять працює охоронцем багато років, але там зарплатня одні сльози. Про яке житло може бути мова узагалі?
Я приїхала із досить гарними грошима, адже усі п’ять років працювала легально і в однієї господині. Спеціально сиділа в Італії, аби дочекатись належних мені виплат після звільнення.
Оскільки Оля моя уже повноцінно працює, а онук першокласник, у неї гостро постало питання власного авто. На громадському транспорті вона просто не встигає і на роботу, і забрати сина зі школи і відвести його на плавання. Тож я вирішила її виручити і оплатила вибране нею авто.
Коли ж Оля на власній машині до мене на гостину завітала, Маринка аж підскочила від обурення. Вона добре розуміла, що сестра половину зарплатні віддає за оренду квартири у столиці, тож придбати авто без моєї допомоги точно не могла. Наступного дня вона прийшла до мене із якимись папірцями:
— Ти кажеш, що ми для тебе однакові, мамо. Олі ти придбала машину, а я хочу окрему хату.
Якби там не було – дітей своїх я люблю однаково. Я розумію, що вчинила не дуже гарно по відношенню до Марини, але також у мене є розуміння того, що поки й правда моїй дитині і онукам, поки вони у мами мого зятя проживають.
Я можу купити той дім, там лиш дві тисячі доларів треба, але він пусткою стоятиме, адже ні на ремонт, ні на те, аби придбати хоча б виделку у них грошей немає, як і бажання їх заробити.
Оля почувши, що сестра надумала довго сміялась і порадила мені тримати гроші при собі, адже попереду старість, а там ніякої удячності все одно не буде.
Як мені бути? Придбати Марині дім і хай роблять, що самі надумають, чи не викидати гроші на вітер? Але ж вона моя дитина також і я добре бачу, що вона щиро бажає відділитись від свекрухи.
А може, поживуть окремо і прийде до них розуміння того, що нічого в житті просто так не буває?
Як би ви на моєму місці вчинили?
03,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
