Мені шістдесят п’ять років і я вернулася в Україну з заробітків з Італії, думаю, що досить з мене двадцять років працювати, а пора й відпочити на заслуженому відпочинку.
Для єдиного сина Віктора я зробила все можливе і неможливе: оплатила освіту, купила квартиру і машину. За цими здобутками втратила чоловіка, бо думала лише про гроші, а не про те, що вдома мене чекає чоловік, що він хоче уваги. Видавалося те мені дурницями. А от тепер, коли я сама, коли нема до кого й заговорити в великій квартирі, тепер я розумію, що мала дуже доброго чоловіка та не вміла пошанувати.
Єдина моя радість, то син та онуки, я завжди передавала їм гарні подарунки, а вже як люблю молодшого Владика, якому вісім років – і не передати, бо так вже він схожий на мого сина, мов дві краплі води.
Але останнім часом таке заколотилося, що я вже й не знаю, як бути.
Почалося все з того, що прийшла якось до мене невістка та каже, що дуже все дорого, а Владика треба в школу зібрати, а у них грошей не густо, бо там урізали, там затримують гроші.
– Та я думала купити йому рюкзак, – кажу я їй.
– Рюкзак? А до рюкзака знаєте скільки всього треба? Треба двадцять тисяч аби дитину в школу зібрати!
Я порахувала, що то якісь п’ятсот євро і кажу:
– Та я тобі дам ті гроші, що ти переживаєш?
Невістка зраділа, а я теж була рада, що допоможу синові. А потім невістка знову, що треба малого віддати на платну секцію, а вона ніяк не може оплатити, бо збирає Віктору на подарунок.
– Ви знаєте, як він хотів той човен купити аби на рибалку їздити, геть не маю я грошей на ту секцію.
І знову я витягла сто євро і дала невістці. Радію, що все добре у дітей і онук мій буде спортсменом.
І отак тривало більше року, вже вийшов онук на канікули, вже другий навчальний рік на носі і невістка знову з печаллю в голосі каже, що знову треба все купити, від рюкзака до взуття змінного, а у них немає.
І так на мене дивиться, а я теж на неї дивлюся, бо я свої гроші перерахувала і зрозуміла, що отак фиркаючи євро, я через два роки не матиму нічого, а Владик навіть школу не закінчить. Знову мені на чужину їхати не хотілося.
– Валю, я грошей не маю багато, рюкзак в житини може бути й старий, він якісний і може чотири роки ходити, а взуття якесь я можу купити, а далі вже якось ви самі.
І ось звідси я й рахую ті зміни, які раптом трапилися з моїм добрим онучком: зі мною говорити не хоче, приходити не хоче, коли щось запитую, то так відповідає, наче я йому казна-що зробила.
А вже на ювілеї сина, коли я прийшла, то дитина й випалила, яка то бабуся до них прилізла. Мені лице пішло плямами, син не знав, що у думати, одна невістка була спокійна і навіть дитині зауваження не зробила.
І тут мені стало все ясно: невістка так з мене хоче гроші тягнути. Є гроші – є онук, нема грошей – нема онука.
Я не розумію, чому вона це робить, не розумію. Вона доросла жінка і може легко гроші заробити, якщо їй не вистачає на якісь свої примхи, а вона отак псує між нами стосунки? Син мене перепрошував, просив залишитися, але я поїхала додому.
Тепер і не знаю, як мені бути і що робити. Бачу, що з дитини можна виліпити все, що хочеш і невістка планує бути вмілим скульптором. Що б ви мені порадили робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюк
Автор Ксеня Ропота