Ольга Василівна була певна, що все так відбулося через те, що невістка не хотіла робити. Хіба таке трапилося лишень з нею одною? Ні. Від багатьох чоловіки йдуть, але ж ніхто так не чинить, як її невістка, колишня невістка.
Вона вважала, що саме невістка наполягла, щоб її син поїхав за кордон на роботу.
– Все у них тут було, хата своя, господарка, ми всі їм помагали, дітей помагали бавити, то як отак вчинити?
Історія кохання Павла та Вероніки почалася ще у школі. Вероніка була гарна дівчина, а Павло ще у випускному класі помітив її і чекав, коли закінчить школу аби почати серйозно зустрічатися. Він вчився на механіка, а Вероніка на кухаря, їздили разом в район на навчання і верталися також разом.
Далі справили весілля батьки, бо Вероніка чекала дитину. Домовилися, що будуть жити в бабусиній хаті, батьки зробили ремонт і молодята зажили щасливо: Вероніка няньчила вже двох діток, садила город і тримала господарку, а Павло працював механіком на фермі.
Одного дня Павло прийшов дуже задуманий, а тоді й каже:
– Ти не думала про те, що якось ми нудно живемо, навколо люди кудись їздять, відпочивають, а ми лишень село й бачимо?
– Ні, не думала. В інших людей і жити нема де, чи їсти, чи з хати не виходять, то ми ще дуже добре живемо. Все своє з городу і саду, тримаємо господарку, на все нам вистачає.
– От видно, що ти з села не виїздила. Люди в світі краще живуть і багатше.
– То й що? Ми добре живемо чи я чогось не знаю?, – насторожилася жінка.
Павло задумався і вирішив зайти з іншого боку.
– А ти думала про те, де будуть наші діти вчитися?
– Ну, в район поїдуть, а потім в нашому селі женяться, ми їм помагатимемо.
– В Оксани гарні оцінки, ти хочеш аби вона кухарем була, як ти?
– А чом би й ні? Я їй місце тримаю в шкільній їдальні.
– Вона ж хотіла бути модельєром.
– Павле, мало про що може мріяти дитина, але реальність інша. Треба бути реалістами.
Чоловік зітхнув важко, а тоді залучив до вмовляння доньку. Сказав їй, що татко заробить багато грошей на її навчання, лиш би мама погодилася.
Зі сльозами на очах і велетенською сумкою з продуктами, відправляла Вероніка чоловіка на заробітки, наче щось відчувала.
Спочатку він телефонував часто, щодня, але потім почав казати, що втомлений і замість детального опису дня і побуту, обходився кількома реченнями та клав слухавку, бо дорого говорити, а він копійку береже.
А одного дня подзвонив і сказав, що Вероніка у нього жінка міцна, з усім справиться сама, а він знайшов тут нове кохання.
– Ніко, я молодий чоловік, мені лишень тридцять шість, я не можу довго без дружини. Наталя, вона інша , ніж ти, вона міська, має свою квартиру, має доньку для якої й заробляє гроші, ми будемо жити разом. А на хату та все майно я не претендую.
Вероніка слів не мала аби виразити, що вона відчуває, адже хата була її бабусі, а ремонт помагали робити і її батьки також. Єдине, на що вони заробили, то на корову, про дрібну живність вже й не згадує.
– А як же Оксана і її навчання?
– Я буду висилати гроші, – сказав Павло.
І ось так закінчився їхній шлюб. Вероніка дуже змінилася, їй додалося років десять від думок та важкої роботи.
Коли Павло через рік приїхав провідати дітей та забрати деякі речі, то не впізнав дружину. Та теж дивилася на нього і бачила, що він помолодів, гарно вдягнений, руки білі, а не як колись.
– Слухай, Наталя каже, що Оксана може жити з нами, як буде поступати. У неї донька, то буде в її кімнаті жити. Вже тобі легше.
Вероніка погодилася і донька з початку неохоче їздила до батька, але з кожним разом все більше і більше подобалося їй міське життя.
– У вас вічно робити треба, – казала вона матері, а потім навіть на канікули не хотіла їхати в село, бо там нудно.
Вероніка дивилася на сина, який теж хотів сидіти в телефоні і їздити з друзями на велосипеді, він бував у батька, але не так часто, якби хотів, бо мачуха вже втомилася від Оксани і робила все для того аби дівчина перейшла жити в гуртожиток.
Отож, через п’ять років Вероніка раптом зникла з села. Так би сказали люди, які мало її знали та з нею спілкувалися, як ото свекруха, Ольга Василівна, яка була певна, що Вероніка сама свою родину й занапастила.
А насправді, жінка довго шукала продавця на корову, на свиню, на гусей, курей, індиків, продавала закрутки і тушкованки, далі закрила хату на ключ і подалася в світ на заробітки.
Донька в місті, син вчиться і поживе у батька чи в когось з дідусів чи бабусь, а вона хоче подивитися, що ж там такого цікавого, що люди іншим душу виймають.
Вона працювала і на фермі, і на полі, і прибирала. Було важко фізично, але ти знав лишень свою роботу, тому виконав і засинав без задніх ніг.
В багатьох вона була родинах, будинках і квартирах, в парках і на курортах доглядальницею, краса всюди і порядок, але не могла вона стати рівно і сказати – моє, я тут господиня, я тут маю право, я тут, що хочу то й роблю чи кажу. Ходять всі рівно однією дорогою, хай і чистою та виметеною, а що в людей в головах – не знаєш, словом перемовитися – нема з ким, тільки гроші на купку складаєш та вже й одяглася і нігті намальовані і губи, а все одно душа не спокійна.
Приїздила вона й додому, донька заміж вийшла в місто, то вона помогла з квартирою, хоч і розуміла, що донька не стала на її бік.
– Даю тобі гроші і скажу таке, – не витримала Вероніка, – Батько тобі був милий, на його бік ти стала, а я даю тобі на квартиру. Запам’ятай це собі добре.
Донька мовчала, але не перепрошувала. Синові вона також помогла з хатою, бо той оженився в їхньому селі, та й про себе не забула – зробила в своїй хаті ремонт і осіла, більше не хотіла нікуди їхати.
– Я й так десять років віддала чужині, досить, тут я собі ґаздиня.
У Павла восьмирічний син, він знову на заробітках, бо жінка вимагає більше грошей, вона хоче аби в її дитини була й освіта забезпечена й квартира надалі.
– Я своїй доньці це забезпечила. А ти вже будь добрий забезпеч своєму синові, – казала вона Павлові.
Він вже не хоче важко працювати, але їде, а що має робити, має десь на схилі літ прихилитися, мати своє. Тепер він про це думає, що у нього нема свого кутка. Квартира дружини, хата Вероніки, батьки його свою хату заповіли сестрі.
Аби заробити на свою квартиру треба ще років п’ять, а п’ять аби синові заробити, то багато, вже краще він буде мовчати біля Наталі та робити те, що вона каже і якось воно буде.
Вероніка живе з колишнім однокласником, вирощують зелень в парниках, щоб мати своє і ні на кого не працювати. Вона радо приймає онуків від доньки та бавить і синових дітей, але любить поїхати з чоловіком на відпочинок, аби удвох як працювати, так і відпочивати. Вона щаслива.
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
Фото Ярослава Романюка
