Коли перед весіллям я заскочила нареченого зі своєю подругою кращою, то мама мені сказала не робити людям ласку і не зчиняти сцен. “На весілля вже все готове і сукня і кафе замовлено. Що то люди скажуть, як ти зараз усе відміниш?”. Зловила мене мама за руку і на самому весіллі, бо я вже мала йти додому, адже мій уже чоловік годину десь із дружкою гуляв: “Тобі треба ті язики? Будь-добра перед очі людей уже добудь те весілля. Уявляєш, що про нас у селі говоритимуть?”.
Скільки ж щастя у моєї мами було коли мене студентку із міста підвіз і на побачення запросив найперший у селі кавалер – Микола.
— Момо, – кажу їй на те щире захоплення. – Та вже ж не заміж покликав, а в клуб на танці. Та й що в тому такого, зводить і забуде.
— Як, що такого? – аж підстрибнула мама, – Та в нього тато голова колгоспу, а мама в районі знаєш яка велика птиця?
Миколі я сподобалась, а може його мамі, бо почав він періодично до мене приходити і вже я не зчулась, як ми й парою стали. Я його кохала і вірила, що він мене любить, аж доки не прийшла до мене одна із подруг і розповіла, що він і до неї клинці підбивав.
— То вона заздрить, подалі таку подругу. – мовила мені мама.
А я повірила і цього разу і того, коли вже мені не одна вона, а кілька людей розповіло, що мій Микола у сусідньому селі дівчину має. Лиш перед самим весіллям, коли вже на власні очі те побачила – прозріла.
— Уже все готове до забави. Плаття, кафе замовлено. А що люди скажуть, як ти зараз усе відміниш, доню.
І я маму слухала, бо й справді, що ж “Люди скажуть”. І коли мій чоловік на весіллі нашому із дружкою десь зник на добру годину, я повернулась до гостей, бо ж не хотіла, аби люди мали про що балакати.
Не пішла я від Миколи і тоді, як він на тиждень міг зникнути із нашої квартири і вернутись, мов нічого і не було.
— Ти вже при надії, доню. Уяви, що то буде, як повернешся додому така кругла і самотня.
Не залишила я Миколу і тоді, як діти з’явились, бо вже мені всі казали, що самотній матері важко і що вдвох таки підіймати дітей легше, а сину потрібен батько, як не крути.
Як приходила я на чоловіка мамі жалітись, то чула, що всі так живуть і що ніхто нікому і ніколи не обіцяв, що буде просто і легко.
— То тільки в казках – щастя, а в житті так не буває. Хоч одних знайомих назви, у кого в сім’ї усе ідеально і правильно.
Навіть, коли Микола мій у засвіти пішов у домі чергової любки, я таки провела його в останню путь, хоча на душі кішки скребли і образа не давала дихнути. Чому я все те робила? Бо він батько моїх дітей і мій чоловік, і аби все було правильно і аби “люди не говорили”.
Вже коли їхали машиною на обід і мені стало зле, я вийшла, аби кілка десятків метрів до столової дійти пішки. Ішла я позаду купки сільських жіночок, які щось жваво обговорювали. Те, що я йду за кілька кроків від них не побачили:
— Ще й обід на сімдесят душ вона йому улаштувала, після всього? Чого усе життя терпіла? Кажуть, ще на весіллі себе показав, та так усе життя і провіявся. Ще й плакала за ним як гірко? Не шанує себе, усе життя не шанувала.
Ішла я поволі і піднявши очі до неба запитала у мами:
— А що, мамо? Правильно твоя дитина життя прожила? Нічого “люди не кажуть”?
Марія Р.
Головна картинка ілюстративна.
