Я часто зустрічаю історії, коли сім’ї розпадаються, бо дружина махнула на все рукою, звиклася з побутом, обставинами і для неї розставання є благом, яке вона, про людське око, скроплює сльозами. Найчастіше – це сльози полегшення.
Але от такого я не можу сказати про свою подругу, бо вона не те, що собі спуску не давала, вона й чоловіка намагалася вдосконалити, бо дуже його любила і вважала, що вони обоє мають зустріти старість здоровими.
Все почалося з того, що якось мама Олі занедужала, наче й звичайна застуда, а в результаті відняло ноги. Кинулася Оля по оглядах, а ті лиш кажуть:
– Гляньте в паспорт і на хребет, ми не чарівники.
Не могла Оля сказати матері, що відтепер вона з паличкою ходитиме, тому вирішила відправити її в санаторій, щоб та насолодилася відпочинком та спокоєм.
Мати вернулася дуже збадьорена і замість того аби припинити всю господарку, купила свинку.
– А що? Бараболі викопали, мені одній стане на два роки, а так всі матимемо смачненьке на Різдво.
Оля прибігла до мене за порадою.
– Ти ж психолог, порадь щось.
– Олю, – так само розводжу я руками, як і попередні спеціалісти, – я не чарівниця. В мами такий характер.
– Але у неї спина.
– Вона думає, що ти її вже вилікувала.
– Я її не для того лікувала і купу грошей витратила аби вона знову те саме почала. Я з нею поговорю і всю їй правду скажу!
І Оля розповіла мамі, що їй не можна навантажувати спину, а інакше, буде вона прикута до ліжка.
– Вона довго мовчала, – каже мені Оля, – А потім каже: «Я ж себе ні разу не пошкодувала за життя. Ні я, ніхто з рідних. Батько твій в генделику сидів, а я зі стайні чистила та сіно носила… »
– А ти що?, – питаю подругу.
– А я нічого, я ж маю її характер. Все сама. Мені нікого не треба, думаєш, у мене ноги не ниють? Ввечері не знаю, де й поставити. Значить треба з тим щось робити.
І ось так Оля вирішила зайнятися своїм здоров’ям і здоров’ям свого чоловіка заодно. Діти у них вже вчилися, але вона вирішила, що й їм буде передавати корисну їжу.
Накупила дорогих каструль по кілька сотень доларів і почала харчувати так Петра та воду пити зі спеціальних пляшечок.
Коли Петро дізнався, яка вартість каструлі, то резонно спитав, чому в ній такий несмачний борщ.
– За такі гроші це має бути страва з ресторану.
– Ти звикнеш, – запевняла Оля.
Вона мене так само пригощала борщем з такої каструлю, але то на любителя, чесно, я ще до такого сприйняття смаку не доросла.
Картопля варена так само, як і з простої, різниці не бачу.
– Ти не бачиш, а твій організм бачить і відчуває. Так зберігаються всі корисні вітаміни та мікроелементи. Ти скоро відчуєш, як твій організм почне працювати, як годинник, – запевняла вона Петра.
Петро чекав і вірив, але потайки уплітав хотдоги за рогом.
Далі Оля вирішила бігати, хотіла показати чоловікові, як її організм почав справно працювати, що вона залюбки пройде дистанцію. Проте, через кілька метрів її чомусь скрутило в коліні, і від неї не сильно й відстав Петро, який теж дошкандибав до лавки.
Довго сидів мовчки, а тоді й каже:
– Оль, може, досить?
– Досить? Я хочу для нас щасливого життя разом, розумієш? Я не хочу на схилі літ впасти на руки дітям чи тобі.
І Оля пішла за підтримкою до продавчині всіх цих каструльок і черпачків, яка своїм прикладом показувала, яка то корисна справа ці каструльки і здоровий спосіб життя.
Минуло пів року, але Оля чомусь не молоділа, настрій завжди на нулі, а як інакше, коли вдома вічно невдоволений чоловік, який не хоче духовної їжі, а лише шашликів у кумів.
Вона пробувала його затягнути в вищий світ, який правильно харчується, відповідно, правильно мислить, але Петро впирався. Йому було не цікаво в театрі, в ресторані він те й робив, що їв і ні на кого не звертав уваги.
– Таке враження, що ти з голодного краю.
– Чого враження? Так і є. Я хочу аби все було по-старому. Розумієш?
– А я не хочу, досить з мене танцювати на кухні годинами, мені вже ноги пухнуть від того. Мені зручно закинути все зараз в каструлю і вона собі варить сама ще й корисна страва виходить. Я багато гуляю і багато приділяю увагу своєму душевному спокою. Я нарешті почала розуміти, чого я хочу.
– Зрозуміло, – тільки й буркнув Петро і пішов жити до матері.
Оля намагалася його вернути, але свекруха була на його боці, тому за якийсь час Оля була зі своїми каструлями сама в маминій хрущовці.
– Я категорично відмовляюся їсти ті страви, – казала мама на спробу Олі оздоровити й її, – я скільки буду жити? Та я смачно хочу поїсти, а не оце все. Я в молодості наголодувалася, а зараз стільки всього смачного і аби я не смакувала? Ніколи в світі.
Але не ця низка зрад підкосила Олю. Вона зовсім випадково побачила, як її дилерка каструль виходить з дуже дорогої клініки в бандажі на лиці. Вона вирішила спитати, що сталося та допомогти чим зможе.
– Олю, все гаразд, я б хотіла поїхати додому, – намагалася втекти знайома.
– Лідо, якщо це чоловік, то я вже в поліцію телефоную.
– Ні, це не так. Все добре. Я хочу просто піти додому.
– Я знаю, що ти не поставиш цьому крапку, то поставлю її я. Все буде добре. Тебе захистять, – стояла на своєму Оля.
– Господи! Не хотіла тобі казати, я просто дещо підтягнула і не хочу аби про це всі знали.
Оля замовкла. Вона раптом зрозуміла, що Ліду молодило не харчування.
Отак вона прийшла до мене з питанням – чому вона так старалася для свого чоловіка, полюбила себе, а доля отак посміялася.
– Я не знаю, – кажу я, – Але я впевнена, що треба робити те, що приносить задоволення і не перепрацьовувати.
– Ні, я впевнена, що на правильному шляху. Я всім покажу, що на такому харчуванні можу змінитися до непізнаваності, буду здоровою і ще й стану обличчям бренду цього посуду.
Я не стала нічого їй казати. А що, як вона справді здійснить свою мрію, тим більше. що вона так запалилася, а я їй буду перечити? Ні, я ж теж хочу жити довго і щасливо.
Автор Ксеня Ропота
