Мій особистий герой. Мій особистий рахунок.
Я всіх привезла і поїхала на роботу в Київ. Я мала повернутися ввечорі з харчами і паливом для генератора. Але тоді ще не знала, що не зможу.
Два тижні під окупацією. Два тижні без світла, газу, майже без зв’язку, майже без їжі. Без жодних шансів витягнути. Від смс до смс – безодня, наповнена відчаєм.
– Мам, у нас все гаразд. Собаки косулю з лісу притягли. Тут на всіх поділили.
– Мам, ти не хвилюйся. Всі допомагають один одному. Для Солі молока з села трошечки принесли.
– Мам, ти себе бережи. Ми впораємось. А війна коли скінчиться? А ти будеш живою? Обіцятимеш?
На цьому страшному фото рештків моста в Демидові є і мої діти. Вчора. Жодного режиму припинення вогню на цьому напрямку. На страх і ризик місцевих відчайдух, які організували “дику” евакуацію. Евакуацію, за яку заплатив життям місцевий працівник поліції.
Вчора мій командир відпустив мене провести з ними ніч в Києві. Мій син за два тижні перетворилася на матір й батька одночасно для півторарічної сестри. Худий, як штахетина. І абсолютно дорослий. Мій особистий герой… Я не уявляю як він тримається. Їм всім важко. Але він взяв на себе найтяжчу ношу. Соля нікого крім нього до себе не підпускає. Він – її маленький Всесвіт, поки немає поряд батьків. Надійний і безпечний посеред країни у вогні.
Сьогодні вони поїдуть у безпечний Луцьк. І будуть там чекати кінця війни. Вони вже розуміють, що це не на кілька днів. Але знають, що ми переможемо і знов будемо разом. Одного дня. Після перемоги.
Леся Литвинова — співзасновниця і голова благодійного фонду Свої.
Фото зі сторінки автора.