Напевно, людям не треба допомагати аби потім не слухати на свою адресу отакого, як оце почула я.
Виявляється, брат з жінкою думають, що я привласнила їхні гроші, а донька вступила у виш завдяки своїм знанням! І це я дізнаюся мало того, що через десять років від події, то ще й в очі мені не кажуть, а всі ці роки з цим живуть і мені в лице усміхаються!
Я до тих пір думала, що маю доброго брата і ще кращу братову, бо ніколи між нами не було ніяких непорозумінь, ні щодо хати, ні щодо грошей.
А, виявляється, що я для них фактично якась фіглярка! Останнє в них забрала!
– Ми тоді і корову продали і свиню, всі гроші їй дали. Правда, Оля поступила куди хотіла. Але ви б знали, як вона гарно вчилася, вона червоний диплом отримала! То така дитина не поступила б власними знаннями?, – розказує братова Оксана своїй кумі.
Вони не чекали, що я так рано приїду, бо мене сусід підвіз і я автобусом не їхала, тому спокійно заходжу в коридор хати, як чую таку голосну розмову.
– Ваша Оля дуже розумна-це правда, – каже інший жіночий голос, видно кума.
– І не кажи! А в неї через якийсь час бачу меблі нові. Я її питаю звідки гроші на таку розкіш, а вона лиш мені усміхнулася та каже, що то зі знижкою гарною купила, бо має всюди добрих знайомих! Я тоді нічого не зрозуміла, а потім вже склала два плюс два і тепер точно знаю, що то вона привласнила гроші.
Ну ви тільки подумайте! Піти з усіма домовитися, влаштувати Олю на державну форму, домовитися про гуртожиток і я це все мала за який кошт зробити? Та Оля могла бути тричі вундеркіндом, але як ти не маєш знайомств, то сиди вдома та працюй на фермі.
А я ще й не рахую того, що я ще всюди її мала водити та показати, де бібліотека, які маршрутки, де які магазини, де базар… Я спеціально відпрошувалася з роботи аби це все зробити, а то й не поціноване. А як порахувати, скільки разів вона у нас їла та пила? Що не раз йшла на базар зі своїми дітьми, то й їй щось купляла і не брала в брата за це гроші? Не раз приходила купатися, бо в гуртожитку води не було?..
Я тоді луснула дверима, розмова стихла і висунулася голова Оксани і одразу засяяла в усмішці:
– Віточко! Ти вже приїхала? А чого ти не попередила, то Павло б до тебе підійшов та сумки поміг нести?
– Не хотіла вас турбувати. – кажу, а сама вже й не знаю, як себе вести.
Люди, мов святі, розумієте? От щойно про тебе говорили, а тепер такі милі та добрі. І нічим ніразу себе не видали. Ви уявляєте?
Просто аж мурашки по тілу, як такі люди можуть бути.
Та мені, коли людина чимось не подобається, то я кажу в очі, а не отак десять років усміхаюся в лице, а позаочі говорю.
Добула я той день і відмовилася ночувати та поїхала додому. От тобі й гостина і родина.
Тут чужому допоможеш, то вже роки пройшли, а ще той випадок згадує та дякує. А тут допомогла, ні копійки собі не взяла, хоч витратилася і на дорогу, і не на одну каву, а отака віддяка.
Як з такими людьми надалі жити? Що від них чекати?
Бо себе я знаю точно – візьму і все в очі скажу.
А що далі? Точно, що вже не буде між нами миру, але й точно те, що я не переконаю їх в своїй чесності.
Фото Ярослава Романюка.