Полум’я свічки мерехтіло і відкидало на стелю химерні узори. Марта сиділа перед столом і дивилася на те плетево та мерехтіння і згадувала, як дуже давно вона біля свічки вишивала свій весільний рушник. Ось тут вони будувала з Мироном власну хату з вікнами великими і чистими, які вона пофарбує в небесний блакитний колір. Тут вона заколихує їхніх діток і співає їм: «Ой, повішу колисочку на дуба гілочку – буде вітер колихати мою дитиночку…».
Щаслива була…
Кажуть, що з лиця води не пити, але Марта була готова поставити свого Мирона за образи та на нього молитися. Яка б не була важка праця в полі. Але приходила додому та радо готувала вечерю, бо ж він зараз прийде. Сама старалася попорати власне ґаздівство аби він вже міг відпочити після роботи, а не йти ще корові косити. Жух-жух… Коса співала, а у неї співала душа.
Коли з’явилися діти, то вже не так весело співала коса, а втомлено шипіла, проте, Марта старалася аби Мирон приходив до чистого дому зі смачною вечерею і добре висипався. Бо тяжка в полі праця, руки терпнуть, а він ще й тракторист – бригадир міг би – то й ним би орав. Так Мирон каже.
А їй шкода свого чоловіка. То чи вона тим курям не всипе та свині не дасть? Чи їй корові не вкосить? Головне аби коса була гостра… Та з часом і косу сама клепала.
Коли пішли чутки про Мирона та завферми – оторопіла. Вона так довго звикла молитися на нього, що й не усвідомлювала, що він може того не відчувати, може взагалі бути байдужим. Але як так можна? Якщо вона цілим серцем та душею до нього?
Переплакала і, чи не вперше, заслонила свого Мирона рушниками, бо він був ще татом її дітям. Отак і жила при живому чоловікові, ніби й самотою – ні порадитися, ні допомогти.
– Скільки ту косу можна клепати? Ти її спеціально тупиш?, – гримав, – В цій хаті колись буде спокій, бо ще на початку вулиці я чую, що свиня квичить та корова риче!
– Іванко захворів, Мироне…
– То лікуй – ти ж мати!
Лікувала, порала, але серце тиснуло… Почала Марта сама хворіти і тим самим викликаючи ще більше незадоволення чоловіка:
– То я маю з роботи ще й господарку обходити?
– Я теж з роботи, Мироне…
– Що там твоєї роботи? Постояла, ляси поточила і маєш трудодень…
Він вже не крився, а свої походеньки виправдовував тим, що у нього жінка недужа.
– Ціле життя мені хвора. Якби був знав. Що то таке слабосиле, то би не женився. А тепер мушу жити, бо ми шлюбовані, – отак говорив всім, а Марта тільки жовкла.
Далі життя так летіло, що здається, приснилося – одружили дітей і вже онуки на їхньому подвір’ї бавляться. Чи то так небо засиніло чи то її вікна, але Марта одужала від того сміху, від тих синіх оченяток і від тої любові, яка променіла з них. У неї знову було заради кого жити!
А Мирон з роками з сил спав, бо не така важка праця, як важка чарка. Вона й далі живе з ним в їхній хаті, яку вимріяла та вишила на своєму рушникові.
