Таня важко сіла, важкі сумки стояли обіч неї. Рухатися не хотілося і така втома налягла, що здавалося, вона набубнявіла з усіх куточків і варто лише їй ворухнути пальцями, світ впаде на неї з усією вагою.
Але вона прийняла рішення і вже вертатися нема куди, бо так тривати не може. Надзусиллям встала і пішла на кухню готувати вечерю.
Діти нічого не помічали – сварилися, сміялися, чимось ділилися на чомусь перечилися… Голосно говорив телевізор перед яким дрімав Дмитро. На кухню заглядали з цікавістю, бо пахло надто смачно як на будень.
– Наталю, розклади тарілки…, – не встигла договорити.
– А чому я? Хай Настя йде…
Стиснула голову руками аби не чути гулу наростаючих голосів. Розклала тарелі сама, а дві дитини сопучи та штовхаючи одна одну, ставили виделки та стакани.
Все було готово і до столу сів Дмитро, заспаний кліпав очима на таку розкіш.
– Я щось пропустив? В когось день народження?, – він обвів поглядом ще десяток оченят, в яких читав той самий подив.
– Ні, але дата знаменита, – стримано сказала Тетяна.
Діти швиденько їли аби так само швидко зайняти ноутбук чи телефон, але все ж з надією поглядали на холодильник, а, може, там все таки торт?
Тетяна не дала їм вискочити з-за столу.
– Діти, сьогодні дуже важливий для нас день. Вже пів року, як ми родина, одна родина. І сьогодні наша родина розпадається і ми знову будемо жити нарізно.
– Що ти таке кажеш?, – Дмитро аж встав.
– Це правда, сьогодні ми підемо до себе, бо я вже не можу жити в такому крику. Ви, діти, добилися того, чого хотіли – тепер у вас у кожного буде своя мама і свій тато, ви будете жити як і до цього. Дмитре, нічого не говори, бо вже все переговорено і виходу просто нема. Я була дуже щаслива з тобою і пробач.
Діти понуро шовгали туди-сюди у пошуках своїх речей, тихо сварилися, а Дмитро і Тетяна обнялся і плакали.
Коли пів року тому Дмитро запропонував їй зійтися, вона сумнівалася. Ще б пак – у нього троє малих дітей, у неї двоє. Не знати як вони між собою уживуться, без сварок точно не обійдеться, але ж вона не знала, що будуть аж такі і яке неприйняття.
Діти перечилися і просили маму і тата втрутитися, не завжди вистачало мудрості аби вирішити ситуацію і вже сварилися між собою дорослі: «То твої діти… ». Не дрижала рука. Коли купувала своїм дітям ті солодощі, які вони люблять, а іншим ті, на які вистачало грошей. Вона не могла полюбити його задеркувату Настю і вічно замурзаних Павлика та Арсена. А Дмитро просто ігнорував, що у нього ще є діти, Максима відсилав геть, вартувало хлопцю в чомусь помилитися…
Напруження наростало і наростало і додому просто не хотілося йти. Дім, де не вона на світлинах, не її подушки і не нею вибрані штори…
Досить, набавилася в жінку і на тому крапка.
Наступні дні вона ходила понура і ніщо її не радувало, а сусіди додавали жалю розмовами. Зрозуміла, що любить Дмитра, може не як в молодості до мурашок, але так сильно, спокійно… Отак би притулилася коло нього і все життя так би було.
Діти трохи були притихли, але далі жили як і до того зі своїми клопотами та потребами.
Якось Максим прийшов додому та одразу спати. Вона б нічого й не помітила, якби не одяг, що той скинув, а вона пішла дивитися чи не треба попрати. Весь в багнюці і подертий, не стерпіла та стягла з нього ковдру:
– Це що таке? В мене грошей нема аби кожен день обновки купувати!, – почала вона аж на неї дивиться синє, аж чорне око, – Це хто зробив?
– Тарас, – зізнався малий.
Тетяна швиденько до Тарасової матері, от вона вже тій Марії випише. Прибігла вся захекана і вирішила біля хвіртки трохи віддихатися, як чує Дмитрів голос:
– Щоб я останній раз чув, що ти мого малого зачіпаєш.
– Він не ваш малий, – насмілився перечити шибеник.
– Я тобі сказав?, – задзвенів голос у Дмитра, – І тебе Петре теж попереджаю – не будеш свого сина виховувати, то другі йому поможуть розуму дійти.
Дмитро швидко вийшов з подвір’я і Тетяна не втстигла сховатися, та й що вона буде в кущі стрибати від нього.
– Дякую, – спромоглася сказати.
– Та що ти. То ж Максим, такий хирлявенький, а впертий… Щось зачепилися і я ледве ото відтягнув їх, трохи сорочку порвав, то ти його не свари, я дам гроші на нову.
– Думала, тобі байдуже на моїх дітей, – заплакала Тетяна.
– Та ж не буду я їх на руках носити, вже великі, а мене спина болить, ти ж знаєш… Хороші в тебе діти…
Вони просиділи на березі річки мало не до світанку, як якісь молодята. А далі Дмитро привів всіх своїх дітей до Тетяни, Настя несла торт, бо не довіряла молодшим братам, які могли по дорозі його з’їсти.
Фото Ярослава Романюка
