Таня важко сіла, важкі сумки стояли обіч неї. Рухатися не хотілося і така втома налягла, що здавалося, вона набубнявіла з усіх куточків і варто лише їй ворухнути пальцями, світ впаде на неї з усією вагою.

Але вона прийняла рішення і вже вертатися нема куди, бо так тривати не може. Надзусиллям встала і пішла на кухню готувати вечерю.

Діти нічого не помічали – сварилися, сміялися, чимось ділилися на чомусь перечилися… Голосно говорив телевізор перед яким дрімав Дмитро. На кухню заглядали з цікавістю, бо пахло надто смачно як на будень.

– Наталю, розклади тарілки…, – не встигла договорити.

– А чому я? Хай Настя йде…

Стиснула голову руками аби не чути гулу наростаючих голосів. Розклала тарелі сама, а дві дитини сопучи та штовхаючи одна одну, ставили виделки та стакани.

Все було готово і до столу сів Дмитро, заспаний кліпав очима на таку розкіш.

– Я щось пропустив? В когось день народження?, – він обвів поглядом ще десяток оченят, в яких читав той самий подив.

– Ні, але дата знаменита, – стримано сказала Тетяна.

Діти швиденько їли аби так само швидко зайняти ноутбук чи телефон, але все ж з надією поглядали на холодильник, а, може, там все таки торт?

Тетяна не дала їм вискочити з-за столу.

– Діти, сьогодні дуже важливий для нас день. Вже пів року, як ми родина, одна родина. І сьогодні наша родина розпадається і ми знову будемо жити нарізно.

– Що ти таке кажеш?, – Дмитро аж встав.

– Це правда, сьогодні ми підемо до себе, бо я вже не можу жити в такому крику. Ви, діти, добилися того, чого хотіли – тепер у вас у кожного буде своя мама і свій тато, ви будете жити як і до цього. Дмитре, нічого не говори, бо вже все переговорено і виходу просто нема. Я була дуже щаслива з тобою і пробач.

Діти понуро шовгали туди-сюди у пошуках своїх речей, тихо сварилися, а Дмитро і Тетяна обнялся і плакали.

Коли пів року тому Дмитро запропонував їй зійтися, вона сумнівалася. Ще б пак – у нього троє малих дітей, у неї двоє. Не знати як вони між собою уживуться, без сварок точно не обійдеться, але ж вона не знала, що будуть аж такі і яке неприйняття.

Діти перечилися і просили маму і тата втрутитися, не завжди вистачало мудрості аби вирішити ситуацію і вже сварилися між собою дорослі: «То твої діти… ». Не дрижала рука. Коли купувала своїм дітям ті солодощі, які вони люблять, а іншим ті, на які вистачало грошей. Вона не могла полюбити його задеркувату Настю і вічно замурзаних Павлика та Арсена. А Дмитро просто ігнорував, що у нього ще є діти, Максима відсилав геть, вартувало хлопцю в чомусь помилитися…

Напруження наростало і наростало і додому просто не хотілося йти. Дім, де не вона на світлинах, не її подушки і не нею вибрані штори…

Досить, набавилася в жінку і на тому крапка.

Наступні дні вона ходила понура і ніщо її не радувало, а сусіди додавали жалю розмовами. Зрозуміла, що любить Дмитра, може не як в молодості до мурашок, але так сильно, спокійно… Отак би притулилася коло нього і все життя так би було.

Діти трохи були притихли, але далі жили як і до того зі своїми клопотами та потребами.

Якось Максим прийшов додому та одразу спати. Вона б нічого й не помітила, якби не одяг, що той скинув, а вона пішла дивитися чи не треба попрати. Весь в багнюці і подертий, не стерпіла та стягла з нього ковдру:

– Це що таке? В мене грошей нема аби кожен день обновки купувати!, – почала вона аж на неї дивиться синє, аж чорне око, – Це хто зробив?

– Тарас, – зізнався малий.

Тетяна швиденько до Тарасової матері, от вона вже тій Марії випише. Прибігла вся захекана і вирішила біля хвіртки трохи віддихатися, як чує Дмитрів голос:

– Щоб я останній раз чув, що ти мого малого зачіпаєш.

– Він не ваш малий, – насмілився перечити шибеник.

– Я тобі сказав?, – задзвенів голос у Дмитра, – І тебе Петре теж попереджаю – не будеш свого сина виховувати, то другі йому поможуть розуму дійти.

Дмитро швидко вийшов з подвір’я і Тетяна не втстигла сховатися, та й що вона буде в кущі стрибати від нього.

– Дякую, – спромоглася сказати.

– Та що ти. То ж Максим, такий хирлявенький, а впертий… Щось зачепилися і я ледве ото відтягнув їх, трохи сорочку порвав, то ти його не свари, я дам гроші на нову.

– Думала, тобі байдуже на моїх дітей, – заплакала Тетяна.

– Та ж не буду я їх на руках носити, вже великі, а мене спина болить, ти ж знаєш… Хороші в тебе діти…

Вони просиділи на березі річки мало не до світанку, як якісь молодята. А далі Дмитро привів всіх своїх дітей до Тетяни, Настя несла торт, бо не довіряла молодшим братам, які могли по дорозі його з’їсти.

Фото Ярослава Романюка