Соня вже третій день поспіль приходила в бабусину квартиру, сідала на диван і в повній тиші дивилася у вікно. І так тривало доти, поки за нею не приходив чоловік, що повернувся з роботи чоловік.
Вона не робила зовсім нічого, просто дивилася у вікно. Соня уявляла себе маленькою дівчинкою, яка з нетерпінням чекає кохану бабулю з магазину. Ось тільки… Найдорожча для дівчини людина більше ніколи не перетне двір, не підніметься по сходах і не відкриє двері.
Бабусі не стало тиждень тому. І ось, вкотре, сідаючи на білосніжний диван, дівчина помітила конверт, що лежав на підлозі. Лист призначався їй.
“Моїй дорогою онучці.
Я знаю, мені залишилося недовго, дуже вже запустила свої болячки. Але, хто знає, може це розплата за скоєні гріхи? А їх, за моє довге життя, накопичилося чимало.
Те, що я зараз розповім, може тебе дуже здивувати, чи навіть більше.. Але ти повинна дізнатися правду. Сподіваюся лише на те, що ти мене зможеш вибачити.
Двадцять п’ять років тому я дізналася, що стану бабусею. Я була неймовірно щаслива! Але через випадок малюк так і не з’явився на світ, так буває, повір. Моя Оленка нетямилась від втрати. І тоді один нечистий на руку лікар запропонував нам поміняти дітей. В один день з Оленою там була ще одна жінка – це була її шоста дитина, і сім’я у них, м’яко кажучи, була не багата.
Ми погодилися. Віддали величезну суму грошей, як раз збиралися квартиру купувати. І повернулися додому з дитиною. З тобою.
Ти стала для нас всім. Ласкаве сонечко, що висвітлювало своєю усмішкою сірі будні.
Як відреагувала та жінка, я не знаю, ми постаралися виїхати якомога швидше і якомога далі. Переїхали в інше місто, і все з однією метою – приховати правду. І у нас вийшло.
Але і ціну довелося заплатити чималу, і це я не про гроші, їх-то якраз не шкода. Все було набагато складніше. Спочатку занедужала моя Оленка. Ти, напевно, її навіть і не пам’ятаєш, адже зовсім малою була. А потім Вітя, не витримавши докорів сумління, поїхав. Де він зараз я навіть не уявляю.
Ти залишилася зі мною. І я анітрохи про це не шкодую. Але іноді, довгими зимовими вечорами, я мимоволі замислююся, як могло скластися твоє життя в тій родині.
Я вирішила відкрити тобі цю таємницю. Я напишу ім’я та адресу тієї жінки, а що з цим робити – вирішувати тобі.
Я дуже тебе люблю.
Бабуся”.
Соня прочитала лист три рази, і ніяк не могла повірити своїм очам. Невже це правда? І десь далеко у неї є інші мама і тато, а ще п’ятеро братів чи сестер?
Коли прийшов Валерій, дівчина відразу дала прочитати йому цю сповідь. Соня відчайдушно потребувала поради, вона й гадки не мала, що їй робити. Приїхати на залишену бабусею адресу і вивалити всю історію на жінку, що давно попрощалася зі своєю дитиною? Чи забути про цей лист, як про нереальний сон?
– Давай поїдемо, – запропонував чоловік, погладжуючи розчулену дружину. – Подивимося, з людьми поговоримо. А вирішувати вже на місці будемо.
Соня нерішуче посміхнулася і витерла сльози. Для себе вона вже все вирішила, її сім’я – це бабуся, яка дбала про неї все життя. І інший їй не треба.
∗∗∗
Невелике містечко зустріло їх не радісно – проливним дощем з крижаним вітром. Дівчина навіть мляво пожартувала, мовляв, це знак, дарма приїхали. Але відступати було пізно.
Будинок на адресі, що залишила бабуся, виявився малосімейкою.
– Хіба в такому місці може жити багатодітна сім’я? – засумнівалася Соня.
– Звичайно, може, – пролунав бадьорий старечий голос. – Когось шукаєте?
– Сім’ю Ковальових.
– А, їх, – насупилася цікава старенька. – Родичі чи що?
– Щось типу того, – обережно відповів Валера.
– Не заздрю я вам, мати таку рідню. Вічно під мухою, вічно не можуть порозумітися…
– А що, її діти теж з чаркою дружать?
– Діти? – усміхнулася співрозмовниця. – Їм якраз пощастило, їх усіх в сиротинець забрали. Так, саме пощастило! – піймавши обурений погляд, припечатала старенька. – Там вони хоча б були ситі й одягнені. Освіту отримали, в люди вибилися. А що їх чекало з такою матір’ю?
– У чомусь ви маєте рацію, – кивнув Валера, обіймаючи дружину за плечі. – Ми, мабуть, заходити не будемо. З такою ріднею і ворогів не треба.
∗∗∗
– Дякую тобі, бабусю, що від такої долі вберегла, – сидячи на лавочці біля бабусиного пам’ятника, щиро говорила Соня. – Хто знає, що б зараз зі мною було, якби не твій вчинок. Я ніколи б не змогла перестати любити тебе, адже саме завдяки тобі моє життя зараз таке як є. – Вона помовчала кілька хвилин, встала і на прощання сказала: – Спи спокійно. Ти зробила не гріх, а добру справу…
Автор: Oлена Дiдик.
Фото ілюстративне.
