– Це була остання крапля!, – вигукнув чоловік, бо на нього й справді впала остання крапля з душу і далі лилося з тріснутого шланга, – Ноги моєї тут не буде!
Так-сяк одягшись, чоловік сів в машину і поїхав у місто. Я залишилася в селі і з двояким почуття оглядала нашу хату.
Хата, як хата, але чому все таке стається? Я цього раціонально пояснити не можу.
Справа в тому, що, коли приїжджає мій чоловік в мою батьківську хату, то відбувається казна-що: несподівані речі ламаються, риплять, хиляться, падають і так далі, коли ще вчора були міцні і дуже добре функціонували.
От дивіться, пішов чоловік у душ, і одразу починає світло мигати, мотор, що прокачує воду робить безперестанно, котел гасне. Тільки чоловік поїхав – все працює, як і має бути.
Приїде Микола знову – ванна заб’ється і він має те все прочищати, чи раковина на кухні і треба те все розбирати до гвинтика.
Кине в пралку одяг – зірве трубу і вся ванна в воді.
Захоче включити телевізор – не працює і висне картинка.
Піде в садок відпочити – налетять шершні, які ніколи біля нас і не були.
Піде на озеро на рибалку – обірве жилку.
– Я тобі ще на початку ремонту казав, щоб ти все це продавала і ми купили нормальну хату, – каже він мені тепер.
Але як я батьківську хату продам? Хіба так можна? А щодо початку ремонту, то він правий, бо тільки ми захотіли шпаклювати хату, як виявилося, що вона трісла, аж до фундаменту. Прийшлося терміново будувати гараж аби підпер хату аби вона не розлізлася.
Перекрили дах і на тобі знову – снігу нападало багато і дах хоче падати. Знову майстрів, знову все терміново треба робити.
– Я міг квартиру купити, що я тут наробився та намарне гроші витратив, – каже Микола, – То твоя мати не дає мені тут нічого робити.
– Що ти верзеш? Мами вже роки нема, а ти й далі не можеш їй того забути.
– Так, не можу, бо дивися, що вона виробляє.
Ну, це смішно, адже моя мама мене любила, а те, що їй Микола не подобався, то що я вдію. Я намагалася якось їй говорити, щоб вона до нього легше, але мама була жінка дуже пряма і казала те, що думала.
У мами справді був дуже складний характер, все мало бути по її, а в Миколи так само – все має бути по його. І ось як вони вже двоє сходилися, то хоч бери й тікай з хати.
– Треба садити картоплю, – каже мама.
– Навіщо вам стільки картоплі, ви ж завжди кажете, що неврожай. Купіть тай усе.
– В селі купіть?, – мамин тон говорив сам за себе.
Микола хотів аби все було засаджене фруктовими деревами, полуницею та малиною, а мама вимагала картоплі, буряків і капусти з кукурудзами.
Микола насаджував на березі фруктові дерева, але вони підозріло всихали, бо мама на тім березі косила траву для корови.
Микола посадив виноград не в тому місці, де хотіла мама і виноград так само «всихав».
– Ти маєш дивитися за тим, що посадив, – казала вона йому, – прийдеш раз в пів року і думаєш, що тобі бог поллє?
Микола замовкав, але відмовлявся надалі їхати в село і мамі помагати.
– Як це не приїде?, – казала мама таким тоном, що я не знала, де й дітися, – в сусідів зяті все роблять, а твій на дивані лежатиме? Тоді роби за нього.
Мені приходилося їхати і справді робити всю чоловічу роботу за Миколу. Я й косила і громадила, носила мішки, копала картоплю і тягала буряки в льох. Приїжджала додому ледве сунучи ноги, а чоловік мене зустрічав словами:
– Й далі матері не можеш пояснити, що їй вже господарки не треба? Має пенсію і хай вже сидить тихо.
Не хотілося йому казати, що мама голосила. Як я невдало вийшла заміж, бо чоловік нічого помагати не хоче, але при тому не зменшувала кількість городу, яку треба було засадити.
Направду, картоплю їли всі: кури, корова, свиня і жуки, а Микола принципово купував на базарі.
– Навіть не хоче готове привезти?, – плескала руками мама, – То я сусіда попрошу, хай тобі привезе. Ой, Наталю, Наталю, як ти вже заміж вийшла і діти так само в батька пішли…
Ось такі були між ними відносини, а село було до міста десять кілометрів, що дуже близько і тут вже наші діти одружилися. Ще Оленка вийшла заміж вдало, бо чоловік має квартиру, а от Надійка не має де жити.
І тоді я почала чоловікові казати аби ми віддали доньці квартиру, а самі жили в маминій хаті, поступово роблячи ремонт.
Чоловік погодився і дуже навіть радо, геть іншими очима дивився на хату і подвір’я, планував, що де зробить: там гараж, тут альтанку, там грядки посуне…
Надійка була дуже рада, що ми перебралися в село і жила у нашій квартирі, а ми вже всі гроші вкладали у хату.
А далі самі вже знаєте – як не одне, то друге. П’ять років ми робили ремонт і ніяк не могли закінчити, бо то на майстрів треба чекати, то з грошей вийшли. Самі розумієте, що один дах чого вартує, а то ж іще треба по два рази переробляти оттак само на майстрів два рази чекати.
Вже Надійка з чоловіком купили собі квартиру і зробили ремонт, а ми й далі не можемо дійти ладу з хатою.
– Мамо, я переїду, бо тато не дає мені спокійно пожити, ввесь час каже. що хоче в свою квартиру, – говорить мені донька.
А я що можу сказати, коли то правда, бо лиш якась халепа, то чоловік одразу їде до нашої квартири і каже доньці, що не може в хаті тещиній жити. Квартира хоч і двокімнатна, але ж і вона там з чоловіком і ще й дитина.
Та й зять теж хоче почуватися господарем в домі, а як це зробить, коли тесть то їде, то вертається. І так, що зять поїхав на заробітки на два роки та й купили отак квартиру.
А тепер вже все у хаті нашій сільській є: опалення, всі вигоди, подвір’я облаштоване, гараж, паркан зробили і вже б собі жити.
Але все починає отак ламатися на день, коли є Микола, тільки він поїде – все знову добре. Я з хати нікуди не їду, бо в селі знайшла собі роботу, мені тут спокійно, добре, затишно, комфортно.
А чоловік мене назад у місто, бо ж донька вже виїхала з квартири і треба аби я йому їсти готувала та догоджала. А я вже так міста не хочу, хоч наше й невелике, але мені вже навіть такий шум машин видається задуже, я там нічого крім гамору не чую, а тут кожну пташку чути, сонце видно, як сходить і заходить, як місяць набирає повні, як зорі сяють… Як це все проміняти на тісну квартиру?
Я не знаю, як вчинити правильно. Що б ви зробили на моєму місці?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
