Давай подивимося правді у вічі. Ти самотня. Нікого не маєш. Тобі і в однокімнатній буде чудово. А ось нам у ній вже ніяк, нас п’ятеро. Скажи, навіщо тобі ще дві кімнати? Та ти навіть у гості майже нікого не запрошуєш, за три роки жодного разу не були.
Це ви там жодного разу не були. Натомість інші родичі та друзі Оксани постійно приходять у гості, вона їм дуже рада, але тільки не тим, які весь час хочуть щось забрати.
— А потім, якщо тобі знадобиться, поміняємося назад, — підбив підсумок тато.
Ще та сімейка, якщо чесно.
Оксана вже не ображалася на слова «самотня» і «непотрібна».
— А про маму ти подумав?
— До чого тут твоя мати?
— Вона буває в мене раз на два місяці, і затримується тут на тиждень. У неї справи в місті, та й вона за мною дуже сильно сумує. Одна з кімнат завжди вільна саме для неї. Ти взагалі не думав, що там може бути хтось, крім мене?
— Отож-бо й воно, що раз на два місяці. Хіба це причина? Я з сім’єю там постійно житиму.
З сім’єю. Ну все зрозуміло. Оксана, як не була його сім’єю, так нею і не стала. Проте має трьох зведених братів, від 5 до 15 років.
– Я майже п’ять років працювала без вихідних на це житло.
— Ну от не треба перебільшувати. У тебе був старт.
Угу. От тільки цей старт дав точно не батько. Натомість одразу побачив можливість отримати вигоду.
— Я подумаю.
Звичайно, думати над такою безглуздою пропозицією Оксана не збиралася, тато це чи ні, але у них не настільки хороші стосунки. Головне, що не лаються. І на тому спасибі.
— Твій батько ніколи не думає, перш ніж щось сказати. Пора б вже до цього звикнути, Оксано. Просто пропускай це все повз себе, взагалі ніяк не відповідай. Це він не серйозно. Просто йому подобається думати, що щось може бути легко та безкоштовно, іноді починає такі розмови.
— Мені кожного разу так ніяково …
— Пам’ятай, що для нього це як обговорити погоду. Нормально.
— Коли ви жили разом, теж так було?
— Звичайно. І, коли розлучалися, він щиро дивувався, чому квартири, які дістаються в спадок, не діляться, хоч у самого було нормальне житло. Він спочатку каже, а потім думає. Та й жадібність. Все лише для себе.
— Мені здається, що даремно ми відновили спілкування. Його довший час не цікавило наше життя.
— Не можна відмовлятися від сім’ї, дочко.
— Тільки він не вважає нас сім’єю.
Мати нічого на це не відповіла, бо знала, що так і є.
Тато мав житло. Простору трикімнатну квартиру. У ній, до речі, вони колись і жили, доки мама не вирішила піти. На те були причини. Від поділу мама відмовилася сама, його квартира – це його квартира. У неї все є.
Куди потім поділася та квартира – загадка і для мами, і для Оксани. Чому однокімнатна – теж загадка. Але це вже його справа.
У його простий погляд на світ спілкування з донькою після розлучення з дружиною не вписувалося. Хіба що зовсім трішки. Та й там сини, про яких тато завжди мріяв.
— Постараюся ставитись спокійно.
— Все вірно.
При зустрічі тато почав показувати все у квартирі:
— Дивись, яка зручна ця шафа. І балкон гарний, ремонт нещодавно зробили, вигляд чудовий.
— Це все чудово, але навіщо ти про це знову кажеш?
— Ти ж повинна знати, як добре тут житимеш.
— Вибач, звичайно, але я зовсім не збиралася сюди переїжджати. Я подумала. І ні, я не можу. Мені зручно у тій квартирі.
Демонстрація продовжилася:
— Тут можна поставити стіл, якраз для комп’ютера, ти ж працюєш багато. А ці полиці взагалі викинути, якщо треба, вони якось не дуже добре виглядають.
— Почекай. Ти почув, що я сказала? Я відмовляюся від обміну.
— А навіщо ти тоді сюди ходиш? — здивувався батько.
Фото ілюстративне.
