fbpx

Коли Семен надумав мене покидати, я й не повірила одразу, що то серйозно. Не подумайте, я чоловіка свого кохала, але й добре розуміла, що він далеко не принц. У свої 55 – охоронець на паркінгу. Усі його інтереси починались у холодильнику і закінчувались на старенькому дивані за переглядом футболу. Саме тому мені і гірко нині від тих чуток, які доходять до мене із “тієї” його сім’ї

Коли Семен надумав мене покидати, я й не повірила одразу, що то серйозно. Не подумайте, я чоловіка свого кохала, але й добре розуміла, що він далеко не принц. У свої 55 – охоронець на паркінгу. Усі його інтереси починались у холодильнику і закінчувались на старенькому дивані за переглядом футболу. Саме тому мені і гірко нині від тих чуток, які доходять до мене із “тієї” його сім’ї.

Я голосно сміялась, коли мій чоловік повідомив, що надумав подавати на розлучення. Для мене оті його слова були рівноцінні новині про те, що він став астронавтом – такі ж недолугі і нездійсненні.

Мені хотілось би поглянути на ту красуню, якій знадобився був мій Семен. Метр шістдесят із добрим таким животиком і гарною залисиною. Зі статків, лиш м’яч підписаний якимось гравцем ще років із двадцять тому. Той м’яч – єдиний його здобуток і гордість, бо ж більше нічого мій Семен за життя свого так і не надбав.

Квартира – моя спадкова. Ремонт робили ми ще тоді, як молодими сюди заїхали. Меблі такі ж старі, як і шпалери на стінах. І ми звикли і змирились із тим, що на диван слід сідати з правого боку, бо ж зліва пружина тирчить, а стільці хитаються і треба їх притуляти до стіни, аби не лягти на підлогу під час прийому їжі.

Наш день був розписаний по хвилинам роками повторень. Зранку – яєчня із зеленню. На обід – борщ, суп, чи розсольник. Ото і екстриму у нас, що відвідування магазину. При погляді на цінники ми отримували увесь спектр емоцій і мали що обговорювати цілий вечір.

Працював Семен охоронцем. Зарплатня його була на триста гривен більше від моєї і він офіційно вважався нашим годувальником. По дому він ходив у старих підштаниках з розтягненими колінами, а я в улюблному халаті, який мене ще дівкою пам’ятав. Ми були щасливі у тому своєму житті і єдиних змін на які очікувала я, то поява онуків від доньки, але не те, що мій Семен знайде іншу.

Тому і не розумію я, як так сталось, що нині мій Семен веде свою сторінку, де кожен пост то для мене щось неймовірне і геть не зрозуміле. На тих фото він у спортзалі, боксує, або сплавляється на байдарці гірською рікою. Всього за три роки того його шлюбу він зумів розкрутити свою справу і на весілля донці подарувати авто, а не чайник електричний, як ми колись планували.

З тих світлин на мене дивиться не мій Семен, а підтягнутий чоловік з зовсім іншого світу. На ньому костюм, в руках не пульт від телевізора, а дорогий телефон. Він відвідує вистави і театр, він вечеряє у кафе і ресторанах. Він явно не обговорю зі старшою на три роки від себе дружиною цінники у магазині і новини телевізійні.

Що ж сталось? Як так, поясніть мені, бо я геть нічого не розумію?

Донька розповідає мені про нього і я не впізнаю у тім мужчині свого чоловіка. Бо мого Семена було важко витягнути з квартири і точно ніхто не зумів би його поставити на лижі, або подумати, що він захоче поїхати у Буковель аби два дня “поганяти” з гори.

Я й досі смажу яйця із зеленню на сніданок і чекаю на те, що мій Семен схаменеться і згадає про свою Люду. Однак, відкриваю його сторінку і бачу фото зі спортзалу, відео із черговим його досягненням у спорті, і розумію, що він не повернеться уже ніколи.

То чому ж так? Чому він не міг бути таким зі мною? Чому став чоловіком моєї мрії тільки тоді, як пішов жити до іншої?

Людмила С.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page