Коли Семен надумав мене покидати, я й не повірила одразу, що то серйозно. Не подумайте, я чоловіка свого кохала, але й добре розуміла, що він далеко не принц. У свої 55 – охоронець на паркінгу. Усі його інтереси починались у холодильнику і закінчувались на старенькому дивані за переглядом футболу. Саме тому мені і гірко нині від тих чуток, які доходять до мене із “тієї” його сім’ї.
Я голосно сміялась, коли мій чоловік повідомив, що надумав подавати на розлучення. Для мене оті його слова були рівноцінні новині про те, що він став астронавтом – такі ж недолугі і нездійсненні.
Мені хотілось би поглянути на ту красуню, якій знадобився був мій Семен. Метр шістдесят із добрим таким животиком і гарною залисиною. Зі статків, лиш м’яч підписаний якимось гравцем ще років із двадцять тому. Той м’яч – єдиний його здобуток і гордість, бо ж більше нічого мій Семен за життя свого так і не надбав.
Квартира – моя спадкова. Ремонт робили ми ще тоді, як молодими сюди заїхали. Меблі такі ж старі, як і шпалери на стінах. І ми звикли і змирились із тим, що на диван слід сідати з правого боку, бо ж зліва пружина тирчить, а стільці хитаються і треба їх притуляти до стіни, аби не лягти на підлогу під час прийому їжі.
Наш день був розписаний по хвилинам роками повторень. Зранку – яєчня із зеленню. На обід – борщ, суп, чи розсольник. Ото і екстриму у нас, що відвідування магазину. При погляді на цінники ми отримували увесь спектр емоцій і мали що обговорювати цілий вечір.
Працював Семен охоронцем. Зарплатня його була на триста гривен більше від моєї і він офіційно вважався нашим годувальником. По дому він ходив у старих підштаниках з розтягненими колінами, а я в улюблному халаті, який мене ще дівкою пам’ятав. Ми були щасливі у тому своєму житті і єдиних змін на які очікувала я, то поява онуків від доньки, але не те, що мій Семен знайде іншу.
Тому і не розумію я, як так сталось, що нині мій Семен веде свою сторінку, де кожен пост то для мене щось неймовірне і геть не зрозуміле. На тих фото він у спортзалі, боксує, або сплавляється на байдарці гірською рікою. Всього за три роки того його шлюбу він зумів розкрутити свою справу і на весілля донці подарувати авто, а не чайник електричний, як ми колись планували.
З тих світлин на мене дивиться не мій Семен, а підтягнутий чоловік з зовсім іншого світу. На ньому костюм, в руках не пульт від телевізора, а дорогий телефон. Він відвідує вистави і театр, він вечеряє у кафе і ресторанах. Він явно не обговорю зі старшою на три роки від себе дружиною цінники у магазині і новини телевізійні.
Що ж сталось? Як так, поясніть мені, бо я геть нічого не розумію?
Донька розповідає мені про нього і я не впізнаю у тім мужчині свого чоловіка. Бо мого Семена було важко витягнути з квартири і точно ніхто не зумів би його поставити на лижі, або подумати, що він захоче поїхати у Буковель аби два дня “поганяти” з гори.
Я й досі смажу яйця із зеленню на сніданок і чекаю на те, що мій Семен схаменеться і згадає про свою Люду. Однак, відкриваю його сторінку і бачу фото зі спортзалу, відео із черговим його досягненням у спорті, і розумію, що він не повернеться уже ніколи.
То чому ж так? Чому він не міг бути таким зі мною? Чому став чоловіком моєї мрії тільки тоді, як пішов жити до іншої?
Людмила С.
Головна картинка ілюстративна.
