Коли ще й сестра чоловікова до свекрухи в квартиру переїхала, усім стало тісно. Почались непорозуміння, бо ж на сорока квадратах семеро людей жило, а тут, ще й чоловік мій занедужав. Рішення їхати на заробітки було для мене очевидним. П’ятий рік я тут, думала, що складаю гроші нам на житло, а виявилось, що пішло все геть іншій людині.
Коли ми із чоловіком ще зустрічались, його мама злягла, тож після того, як ми розписались і мови не було про окреме житло. Ми оселились у квартирі свекрухи, я її доглядала. адже сестра чоловіка була при надії і не могла допомогти в повну силу.
Якось так було десять років. то у сестри живіт, то перший син, то ще двоє дітей. Вона лиш навідувала маму, та жалілась на свого чоловіка. Ото і все, що ми бачили від Галини.
Я ж про нащадків думати не могла і часу не мала. Хоч ми обоє й працювали, але ясно бачили, що поява малюка для нас непосильною ношею стане. Дуже багато грошей ішло на маму чоловіка. Ми мріяли поставити її на ноги, а вже потім, коли стане легше уже подумати про поповнення в родині.
Однак, правда в тому, що ні простіше, ні легше не ставало, як би ми того не прагли. Мама чоловіка стала на ноги, почала хоча б по квартирі ходити, як тут у чоловіка мого недугу знайшли, та ще й Галина таки розлучилась із чоловіком і повернулась у квартиру матері.
На сорока квадратах семеро людей, то велике випробування. Я добре бачила, що ми повинні були б з’їхати, адже свекруха непрозоро вже на те натякала. Але як і куди? Чоловік не працював. а на одну мою зарплатню на орендованій квартирі не вижити. Тож я подалась на заробітки в Чехію.
Спершу я приїжджала стабільно раз на три місяці. Чоловік одужував завдяки тим грошам, що я заробляла. свекруха вже й до магазину сама ходила, хай поволі і з ціпком, але прогрес був. Ну а сестра чоловікова вже й нового кавалера знайшла.
Коли ж мені запропонували роботу в Італії я радо погодилась, адже то б наблизило мрію про власне житло. Робота була важка, але я знала заради чого трудилась. Усе зароблене я передавала додому чоловіку і щиро тішилась тому, що повернус уже у власний дім.
За ці п’ять років мій чоловік таки одужав, а сестра його Галина вдруге заміж вийшла і переїхала у квартиру, яку вони узяли в кредит. Я була за неї щиро рада, навіть горда, адже сім’я із трьома дітьми та ще й кредит то, погодьтесь не дуже просто.
Я вже планувала повернутись і шукати роботу в Україні, адже заробленого мною за ці роки мало б вистачити на половину вартості однокімнатної квартири. Коли ж повідомила чоловіку новину він якось зам’явся, а потім скоромовкою випалив, що нічого не вийде, адже вони вирішили, що в нас і так є житло, а от Галина повинна влаштовувати своє життя, у неї діти. Усі наші заощадження пішли їй на квартиру.
Важко передати, що саме я відчула коли зрозуміла, що сталось. З чоловіком не маю бажання навіть розмовляти, а той пише постійно і каже, що кохає, кличе додому.
Коли ж сказала матері, що планую розлучитись, вона мало не плакала і почала мене вмовляти не робити поспішних кроків. за її словами у вчинку мого чоловіка нічого такого немає. адже він. фактично, зробив нам послугу і тепер квартира його матері вільна і наша.
Як же мені тепер бути? Слухати маму і їхати додому до чоловіка? Але, чи є в мене дім?
А може не слухати нікого. залишитись тут і будувати життя з нуля? Але, чи ж зможу я створити родину у такому віці?
Як же ж мені бути?
Головна картинка ілюстративна.
